Богдан Вікторович Коломійчук - Візит доктора Фройда

Самковського, зробив тому знак вкотре вийти «на перекур». Лишивши доктора Фройда наодинці з балакучим штабс-капітаном, поліціянти подалися на вулицю.

— Не дивуйтесь, — першим промовив комісар, справді запалюючи цигарку. — Я маю певний здогад, який, мабуть, здасться вам дивним, однак я переконаний, що він має право на існування.

— Після сьогоднішнього вбивства мене вже ніщо не здивує, — відповів Самковський. — Бідолаха Німанд.

— А якщо я скажу, що схожа доля може чекати й Тофіля? — запитав Вістович.

— Того психопата? Але до чого тут він? — не зрозумів ад'юнкт.

— А до чого був Німанд?.. Цей Упир — гравець. Азартний гравець... Він обводить поліцію довкола пальця і лишає підказки, які вказують на його подальші кроки. Точніше, подальші злочини. На тілі гувернантки він лишив записку. А тепер-от шахову фігуру.

— І що означає ця фігура?

— В тому й річ. На що схожа тура, Самковський?

— На... вежу?

— Правильно. А вежа — це в'язниця. Вважайте мене ідіотом, але я певен, що Тофілю також загрожує передчасна смерть. Оскільки він, як виявилось, може бути одним зі свідків.

— Іронія в тому, що вбивця десь тут, — задумливо сказав Самковський. — І найпевніше буде повертатися з нами до Львова тим самим потягом. І доки потяг не прибуде на лемберзький двірець, Тофілю нічого не загрожує.

— Не загрожує, якщо він досі живий. Ось тому я й чекаю на дзвінок з Дирекції, — відповів комісар, — аби в цьому переконатись.

Вони трохи помовчали, і кожен зосередився на курінні. З будинку, видно не витримавши довгого товариства штабс-капітана, вийшов доктор Фройд.

— Дозволите долучитися до вашого товариства, панове? — запитав він, дістаючи з кишені сигару.

— Звісно, пане докторе, — без жодних радощів у голосі відповів комісар.

— Бачу, ви не в захваті від моєї присутності. Давайте щиро, — несподівано сказав віденець.

— Що ж, коли вже ми говоримо відверто, — Вістович різко видихнув з легенів дим, — то просив би вас більше не перешкоджати слідству. А тим більше, не заважати арештам.

— Чим же я вам завадив, дозвольте запитати? — з іронією в голосі поцікавився Фройд.

— Своєю появою на пероні у Львові, — втрутився Самковський, якому це також накипіло. — Через це арешт не відбувся...

— Гадаю, тепер ми зрозуміли один одного, — перебив підлеглого комісар, щоб припинити цю розмову.

Знову запала мовчанка.

— Що ж, якщо таке справді сталося з моєї вини, — раптом мовив доктор, — то гадаю, що зможу дечим і прислужитися поліції.

Вістович і Самковський з цікавістю глянули на нього.

— Цей убивця, Упир, як його назвали у Відні, надзвичайно марнославний суб'єкт. Здається, йому надзвичайно подобається обсервувати вашу безпорадність, — сказав Фройд.

— Приблизно те саме сказав і професор Тофіль, — тихо зауважив Вістович.

— Що, даруйте?

— Я вже чув думку психіатра з цього приводу, — голосніше сказав комісар. — Вона була схожою на вашу.

— Он як? Що ж, це зайве ствердження моєї рації.

— Не сумніваюсь.

— Я б ще додав, що такі люди надзвичайно чутливі до довколишнього простору, — продовжив Фройд.

— Що це означає?

— Що їм патологічно важливий, наприклад, інтер'єр власної кімнати... Або речі, якими вони користуються щодня, — пояснив доктор.

— А як пояснити його дурнувату гру в підказки? — Вістович дістав з кишені шахову туру.

— Дуже просто, комісаре... — Фройд раптом уважно подивився йому просто увічі: — Цей сучий син запрошує вас у свій світ. У свою гру, як ви зазначили.

— Не уявляю, як це нам знадобиться, — скривив усмішку Самковський.

Проте Вістович і далі дивився на співрозмовника.

— І що б ви порадили? — запитав комісар.

— Просто прийміть його правила, — відповів доктор, — зрозумійте їх і спробуйте обіграти його самого.

— Пане Вістовичу! — раптом почувся голос штабс-капітана.

Комісар озирнувся. Козуб стирчав з дверей, тримаючись руками за дерев'яну лутку.

— Що сталося? — запитав Вістович.

— Вам телефонують зі Львова, як ви й наказали, пане комісаре.

— Чудово.

Вістович загасив недопалок і рушив до нього. Як виявилось, доктора Тофіля перевели у в'язницю на вулиці Баторія. З ним усе було гаразд. Щоправда, в'язень поводився зухвало і вимагав гарячої ванни та свіжих газет. Виконано було тільки друге прохання.

Вістович поклав слухавку і глянув на годинник. За півгодини мав бути потяг до Лемберга.

Наступного дня комісар прийшов на службу раніше, ніж завжди. Не було ще навіть Самковського. Вістович кілька хвилин курив, дивлячись у вікно, а потім, сівши за стіл, написав щось у своєму блокноті. Далі закреслив і переписав текст і вже виправляв тільки окремі слова.

Коли за півгодини прийшов його підлеглий, комісар був у відмінному гуморі, чого з Вістовичем не траплялося вже досить давно, особливо вранці. Щойно Самковський спустився донизу і приніс від чергового дві металеві чашки з кавою, шеф поклав перед ним листок, на якому було написано: «Дня 27 лютого цього року в лісі, поруч Цитаделі, знайдено було гарної роботи складаного ножа німецької фірми «Schrainer». Просимо зголоситися власника за телефонним номером 471. Питати Германа Каліша».

— Дайте це оголошення в завтрашній «Kurjer Lwowski», — сказав комісар.

— Ви таки вірите цьому Фройду? — єхидно усміхнувся ад'юнкт.

— Просто робіть, що кажу...

— Гаразд. А хто такий цей Герман Каліш? — поцікавився Самковський.

— Мій колишній тесть, — сказав Вістович. — Але я міг там написати хоч ваше ім'я, хоч ім'я німецького кайзера. Однаково замість нього буде наш капрал Шельонг.

— Гадаєте, Упир поведеться на таке?

— Хтозна. Але варто спробувати.

Самковський замовк і, як завжди, опустивши голову, поринув у роботу, проте вже за кілька хвилин озвався бадьорим голосом:

— А ось і рапорт! — вигукнув він.

— Що за рапорт? — Вістович і собі відірвався від паперів.

— Одного з наших філерів, якому я доручив перевірити крамниці, пригадуєте?

— Які крамниці? — не зрозумів комісар.

— Ті, в яких Упир міг купити папір для своєї першої записки. Пригадуєте, ви з'ясували, що папір було куплено у Львові?

— А, так-так... — комісар відкинувся на спинку крісла. — І що там?

— Один з продавців начебто говорить, що продав невелику кількість саме таких паперових аркушів високому чоловікові, який говорив польською з легким німецьким акцентом...

— Цього мало, — розчаровано сказав комісар.