Володимир Григорович Рутковський - Сторожова застава

людину не нападає. Втім... — він носаком чобота перевернув рись на інший бік і всі побачили накінечник стріли з обламаним охвістям, що стирчав поза вухом. — Тепер усе зрозуміло. Біль довів її до нестями. Це ж хто у вас так невміло стріляє?

— Гм-мм, — прокашлявся Муровець.

А дід Овсій люто глипнув на Олешка. Проте змовчав, лише нечутно прошепотів щось самими вустами.

На жаль, всього цього Вітько не бачив. Дід Овсій не взяв його з собою до Сули.

— Нічого тобі зайвий раз мозолити князеві очі, — сказав він. — Бо мало що може бути...

Тож Вітько так і не зрозумів, чому Попович повернувся до Воронівки мов у воду опущений.

Проте невдовзі він знову став схожий на того Олешка, до якого всі звикли. Хіба що на другий день запропонував Вітькові прогулятися до лісу.

Там він вибрав велику галявину і звелів Вітькові попереджати, коли наближатиметься хтось із дружинників. А сам намалював на одній з дубових гілок хижу котячу пику і майже до вечора пускав у неї одну притуплену стрілу за іншою. І з-під руки стріляв Олешко, і з розвороту, і з коліна, і з підстрибом, і на скаку. Зупинився лише тоді, коли стріли сім разів підряд вп'ялися прямісінько в котячий писок.

— Ну, попадешся ти мені тепер, — пригрозив він.

Проте кому саме, так і не сказав. Мабуть, тому, що заходився витягувати стріли з дерева. А це було нелегко, навіть не зважаючи на те, що стріли були затуплені.

Гопак чи карате?

Вітькові снилася мама. Вона шукала свого єдиного сина. І в кімнатах дивилася, і до повітки зазирала, і вибігала на вулицю. Проте марно — його, Вітька, ніде не було. А він сам ніби дивився на маму звідкілясь збоку і в нього аж серце розривалося від жалю до неї...

Прокинувся Вітько від того, що його хтось торсав за плече.

— Синку, що з тобою? — стривожено запитала тітка Миланка. — Стогнеш так, що аж душа обривається.

— Маму... шкода... — сказав Вітько і несподівано для самого себе схлипнув.

Тітка Миланка тяжко зітхнула. Від брата вона вже довідалася про те, чим закінчився похід до Змієвої нори.

— Що поробиш, синку, — сказала вона. — Мабуть, судилося тобі залишитися у нас. От і мій Мирко десь...

І гаряча сльоза упала Вітькові на щоку.

А вранці біля воріт засвистів соловейком Олешко Попович. Росанка визирнула з повітки, насмішкувато поцікавилася:

— А що це ти розтьохкався з самого досвітку? Гадаєш, як Змія побив, то вже тобі все й дозволено?

— Та... я тут Миркового коня привів. Щоб не біг Мирко на своїх двох до Городища.

— А раніше не міг прийти? Він же ще й не снідав.

— Та я — що? Я його не підганяю. Я тут зачекаю.

— Що ти, доню, кепкуєш з людини? — подала голос з клуні тітка Миланка. — Краще б запросила Олешка до хати. Пощо йому стовбичити під ворітьми? Заодно й поснідає з Мирком.

Двічі Олешка запрошувати не довелося.

Коли вибралися з дворища, Олешко тихо сказав:

— Слухай, Мирку... Може, мені того Змія ніби ще й полонити?

— Як це — ніби? — не зрозумів Вітько.

— А так. Учора я його ніби побив. А оце подумав, що, може, мені його ніби й полонити?

— А навіщо?

— Як навіщо? Щоби рознести про це по всіх усюдах. І коли нам доведеться непереливки — хай знають чужинці, що варто мені лише свиснути — і він одразу ж з'явиться і прийде нам на поміч. Ну, то як — гарно я придумав?

— Не знаю... — нерішуче відказав Вітько. — Полонити для того, щоб половці боялися на нас нападати? Мабуть, непогано...

Олешко задоволено поплескав Вітька по плечу.

— Добре мати справу з розумними людьми, — сказав він.

Молодша дружина на чолі з Лидьком уже відхекувалася біля брами. Над хлопцями здіймалася пара.

— Ми тут трохи побігали, — пояснив Лидько, щойно Олешко з Вітьком зіскочили з коней.

— Молодці, — похвалив їх Попович. — А тепер — боротися!

Хлопці миттю розбилися на пари і міцно охопили один одного руками. Хлоп'ячі обличчя розчервонілися з натуги. Перший подолав свого суперника Лидько. Власне, він просто притис його до себе, тоді підняв, як лантуха з половою, і поклав на землю. Після цього Лидько відійшов убік: боротися йому було ні з ким.

Інші хлопці виявилися приблизно однаковими за силою і спритністю. Вони вперлися один в одного лобами, пирхали, штовхалися... Проте ніхто не збирався першим падати на траву.

— А ти чого дивишся? — гукнув Олешко до Вітька. — Ану, покажи Мусі, на що здатний!

Муха — це той, кого Лидько щойно подужав. Але то лише здавалося, ніби Муха слабак. Проти Лидька — звісно, а от коли він обхопив Вітька... Вітько одразу відчув, що Муха значно міцніший за нього. З ним, мабуть, сам Ігор Мороз не одразу впорався б.

Проте боротися так, як борються зазвичай у третьому тисячолітті, Муха не вмів. Він, як і Лидько, думав лише про те, як підняти суперника в повітря і затим кинути на траву.

І це йому майже вдалося. Лише в останню мить Вітько якимось дивом вислизнув з чіпких обіймів Мухи.

— Непогано, — зауважив Олешко.

І знову Муха, як молоденький бичок, пішов уперед. Вітько відчував, що в нього от-от затріщать кісточки. З усієї сили натис долонями на підборіддя суперника. Муха з несподіванки послабив обійми і Вітько знову вислизнув з його рук.

— Це неправильно, — ображено сказав Муха. — Хіба так борються? Ти ж не борешся, а втікаєш.

— То зроби так, аби він не тікав, — порадив Олешко.

Муха витер чоло і знову завзято посунув на Вітька. Але замкнути обійми на спині супротивника не встиг, бо Вітько перехопив його правицю, тоді блискавично пірнув йому під плече. Муха й незчувся, як уже лежав на спині і ошелешено розглядав пухнасті хмарки, які в цей час зупинилися над Городищем.

— Ого! — скрикнув Олешко. — Як це ти так зумів, га?

Вітько повторив прийом. Муха розлютився і стис кулаки.

— Ич, який меткий та удатний, — застеріг його Олешко. — Зачекай з кулаками... Ану, парубки, хто хоче стати проти Мирка замість Мухи?

Першим зголосився Лидько. І тут Вітько перевершив