Ганна Хома - Львів. Вишні. Дощі

прохолоди у її невеличкому кабінеті. А як люди витримують, коли не мають ані кондиціонера, ані «дуйки»-вентилятора? Улянка мимоволі згадує страшні бабусині розповіді про пекло, казани, в яких у смолі варилися грішники. Нині таке відчуття, що сонце готове усіх потренувати до цього загробного варіанту. Особливо від спекотної кари страждає голова. Вже пополудні тяжчає, наче в неї наливається ота смола із бабусиних казок. Навіть думки стають неповороткими і важкими, мов потруєні колорадські жуки, ледь ворушать лапками в мозку, не хочуть рухатися, не хочуть думатися. За що так мучимося? Де ж знайти прохолоду?

Кволо бовтається у мозку надія, що ввечері стане легше. Сонце котиться у тремтливе надвечір’я, але гарячий сопух, що лине з неба, не має заміни. Певно, там, у вишині, забули вимкнути пальник цієї вселенської духовки? Місто астматично хапає повітря, задихається, аж захід сонця зеленіє від смогу… Бідне світило боязко торкається зеленого марева розпечених газів і диму та змучено котиться до стемнілого овиду. Ані вітерцю нема, ані шелесне, ані ворухнеться. Вночі темно-синє повітря стає, немов мармелад, дрижить прозорими драглями, колише в своєму густому тілі місяць і зорі, поснулі будинки з порозкриваними вікнами, принишклі трамваї. Не сплять тільки невтомні пронирливі тільця нічних таксі, які замість жуків-світляків метушаться завмерлими вулицями. Спіть, спіть уже…

Завтра нарешті вихідний, благословенна субота. Улянка мріє — от би до якоїсь води вибратися, на річку чи ставок. Та ні, мабуть, не вдасться. Чоловік сказав, що іде на добу на зміну, а сама ж не поїде… Але чого журитися! Не біда! Давно ж хотіла у підвалі навести лад, треба слоїки підготувати до літніх консервацій, перевірити запаси. Літо ж, ягоди! Прекрасна ідея — де ж іще можна сховатися від задухи? «Так і зроблю!» — остаточно вирішує жінка.

У прохолодну напівтемряву підвалу спускалася, як до оази життя. От не уявляла, що таку райську місцину можна собі знайти під затканим павуками склепінням. Овва, та тут ще мариновані помідори є! Один, два, он ще третій слоїк літровий. Прикро, що зосталися, а які ж вони файні вдалися! Це ж із тих, із херсонських! Спеціально їх на ринку тамтого літа вишукувала, бо ж вони по-особливому смачні, солодкі-солодкі. Ех, а через нинішню погоду не знати, чи й будуть добрі помідори цього року. Он синоптики розказують, що на Херсонщині — дощ. І в Миколаєві, і в Одесі — страшні зливи. А от у Львові — спека. Що робиться у світі? Все навпаки…

«О, якби нашу спеку перекинути на Черкащину, Херсон, Миколаїв, а нам повернути від них дощі. А то хтось переплутав усе в природі!» — мріє Улянка-господиня. Вона любить помріяти. От і зараз уявила, як збирає всі хмари у величезну плахту, в яку колись траву для кролів збирала, і тягне її з Херсона до Львова. Бачить, як сама летить із тими хмарами над полями, а їй махають руками вдячні люди, посміхаються, тішаться, бо їм помідори гарно достигнуть і кавуни наливатимуться рожевим соковитим щастям у розкоші тепла і сонця…

От так. Все повинно бути на своїх місцях і правильно. Ох, ті мрії і та правильність! З малих літ любить фантазувати й… удосконалювати світ. Мама так навчала: у всьому має бути порядок, як берешся щось робити — то роби до ладу. Мама в Улянки строга. Але дівчина її любить і слухається. В дитинстві навіть влітку, на канікулах, замість того, щоб гасати з дітьми, чемно пасла курчат, пильнувала, щоб їх який яструб не вхопив. А ще полола грядки в городі, замітала у хаті, тріпала хідники. Навіть бульбочку вже їй, восьмилітній, довіряли начистити і зварити, поки мама з татом прийдуть з роботи. А вже як Улянка все зробила, то мама могла відпустити на річку. Все мало бути так, як сказала мама. Їй треба було допомагати.

Ой, а як мамі Улянка одного разу на роботі напомагала, як напорядкувала! Ох, яка була прикрість! Досі щоки спалахують, коли згадує. Батьки працювали друкарями. Улянка дуже любила бувати у них в цеху, дивитися, як чудернацькі друкарські машини великими долонями з довгими дерев’яними пальцями підхоплювали віддрукований аркуш паперу і перекладали його на купку таких самих аркушів. А мама стояла над тією залізною дивовижною звірюкою, вправно запускала аркуш за аркушем у нутро чудернацького монстра. А ще були там інші машини і станки: одні різали папір, другі пробивали дірочки, ще інші зшивали докупки віддруковані сторінки. Пахло фарбою, свіжим деревом, клеєм і чомусь — господарським милом.

Улянка того вечора прийшла до мами у друкарню і чекала, поки вона закінчить роботу, щоб разом іти додому. Трохи нудилася, то й вирішила зробити щось добре, допомогти мамі. Он, можна дати лад вентилям, які стирчать на залізному лобі друкарського верстата. Чого вони в різні боки дивляться? А отак їх, як у школі на параді, рівненько, гарненько, стру-у-у-нко! Покрутила, порівняла — та й радесенька — допомогла! А мама стала до роботи — і аж оторопіла: фарба ллється, кольори позмішувалися, брак страшний у друкованих аркушах. Ой людоньки, що за біда? А хто ж то машину мені розрегулював? Ось тоді Улянка тихенько висунулася із-за машини і зізналася: «Та то я хотіла помогти…»

Добре, що не дуже тоді її лаяли…

Телефонний дзвінок вирвав зі спогадів.

— Привіт, Улясю, що поробляєш? — телефонувала Мариля, найліпша Улянина коліжанка. Сказати на неї подружка — то нічого не сказати. Мариля — то справжня рідна душа, яка іноді швидше і зрозуміє, і підтримає, аніж уся дорога родина.

— У підвалі сховалася, бо вмираю вже від тої го`рячі!

— О, це ти оригінально придумала! А я у свій підвал не ходжу. У нас там щури. Я їх боюсь. А ще там бувають бомжі. І їх я боюсь. Чоловіка до підвалу посилаю, він сміливий, — реготнула Марилька. Такий має характер — з усього могла пожартувати, а почуття гумору просто випорскувало із неї світлими бульбашками сміху.

— І він не боїться? — усміхнулася Улянка, перекладаючи банки з помідорами на ближню полицю.

— Так собі гадаю, що такий подвиг, як похід у підвал, йому під силу, га? — хмикнула Марилька. Та враз перемінила тон. — Але нині, знаєш, яке чудо сталося? Наші тато погодилися їхати на дачу, на город! От тільки не знаю, чи щось із того буде. Тепер його хоч би днів за два у хаті вздріти…

— О, а то чому такі печальні прогнози? — Улька телефон уже тримала плечем, притиснула і така скручена далі продовжувала порядкувати із