Ганна Хома - Львів. Вишні. Дощі

духоти, коли не те, що у Львові, а й за містом важко дихати, Морелька всохла. Скоцюрбилася, як та старенька, столітня бабуся, погнулася уся, покрутилася, ще й тріснула посередині, наче її блискавка розчахнула. Тієї ночі, здавалося, аж пес завив.

— Ох, яка файна сортова вишні була, — скрушно захитав головою господар обійстя. — Тепера таку не купиш. То хтів повісти же є, певно, шо ті нові якісь там сорти і… добрі. Але то та правдива мореля була… Як кулак, вишні мала.

За тиждень він вже обкопував довкола зсохлого стовбура земельку і кряхтів так, аж онук з веранди прибіг:

— Діду-діду, а дайте я вам поможу, ви вже старенькі, вам тєжко, — і, намагаючись приступити ближче до ями, яку вже добряче підкопав під корінь старий, хапав дідуся за ноги.

— Ага-ага, ну, давай, тримайсі за лопату і тягни зі мнов. Я сили вже такої не маю, — звернувся радісно дід до чотирирічного міцненького хлопчинки. — Шкода жи нема в нас більше такої вишні, не найшов я більше. Не було. То стара Мілька з міста мені зоставила, бо їй гроші тре’ було. А я не думав запитатисі, відки вона тамкай втрафила.

Він обережно перекидав землю разом з онуком, намагаючись притримувати лопату, аби не скалічити і не обсипати чорноземом дитину.

— Йой, та як не знаєш, де то вони тоди росли?! — засміялася з веранди чепурна сільська господиня в рябій запасці поверх лляної довгої сорочки.

— А ти зна? — здивувався старий, вибалушивши великі вицвілі сиві, колись сині очі.

— О, та то всі знают же, морелі були на Кортумовій горі. Всі сортові вишні — то вони з маєтку пана Ернеста Кортумова. Він там сади колись позакладов!

— Йой, то ти про Куперманові землі кажеш, чи як?

— То Куперман був потім, по пану на Клепарові! А сортові дерева насадив польський пан Кортумов. Десь там при владі був. І міг! А ти, я виджу, ніц не знаєш. Нема шо дитині повісти. — Вона скрушно махнула рукою і покликала малюка: — А ходи-но, Максимку, баба тобі молока з солодкою паркою[3] дасть. Ходи!

— Не хочу, бабо! Нє! Я дідові помагаю.

— Ну, то помагай! Потім… — і, бубнячи вже собі під ніс, повернулася на ґанок. — Файна вишні була, дуже файна. Тре там буде добре всьо перекопати потім. І я мак засію. А чо порожнім буде стояло. Най росте, з Богом!

— Всьо зробимо, Гандзуньо! Як скажеш! — крикнув старий у відповідь, сумно посміхаючись малюкові, кряхтячи і продовжуючи ретельно обкопувати вже глибше корінь розкішної і плодовитої ще недавно морелі. — А то не просто так вона всохла, нє! І соловейко того року не щебетов. То шось сі стало…

— А шо, діду? Соловейко не хтів нам більше співати? — поцікавився онук.

— А хто зна?! Може, той наш рудий легас його злапав і з’їв. Він такий, він може. Кілька літ на него цілив. Хто зна, хто зна, дитино моя… Та то все не просто так на тому світі сі діє.

Морелька дивилася на усе те з висоти, збоку, і тішилася. Так їй тихо і радісно було, бо поруч співав тільки її соловейко. Завжди у це вірила, чекала його і знала, що так станеться. Лише вона його чула. Лише для неї щебетав. Лише він і вона назавжди. І все те, що було, цього вартувало.

— По вірі вашій… — раптом промовив старий.

Нотатки

1

Шукайте жінку (фр.).

2

Середня частина села (діал.).

3

Булочка з білого тіста.