Ганна Хома - Львів. Вишні. Дощі

— Та бач, просила свого благовірного прокопати шматочок землі у куті, хочу ще одну грядочку зробити. Пообіцяли мені розсаду суниці безвусої дати, а вона дає два врожаї. Ну от, допросилася. Він нині рано взяв собі фляшку… і кума. Думаю, що багато вони там напрацюють… як вже їм ся вдасть! Головне, щоб до понеділка додому втрафив з тої дачі! Ой, такий він «орел» тепер! Літає високо, земні справи його не вельми цікавлять, навіть якщо то стосується його ж дітей… Вип’є — і всьо, зразу розмови філософські, теми глобальні. Яка там бульба чи цибулька, яка там морква? «Що ти, жінко, розумієш?» Чуєш, що каже мені? Зі мною, виявляється, нема про що говорити… Тішуся, що хоч сам зголосився поїхати, але трохи таки боюся. А як здуру усьо перекопає? — Марилька розсміялася, але тому сміхові було сумно.

— Що, таки п’є? — Уляні аж нутро стиснулося від того, яким болем напинався голос Марильки.

— Угу. — Мариля трохи помовчала, зітхнула. — Я вже і вмовляла, і просила — він же мудрий чоловік, він же науковець… доводила, пояснювала… Та… Як втратив викладацьку роботу — так і пішло-поїхало. Нереалізований… Як то чоловікові важливо мати своє визнання! Тепер он у будівельній фірмі трохи працює, проекти вентиляції розробляє. Але ж то не його, сама розумієш. А-а-а… Та добре, не будемо стільки про нього! Слухай, а ти що збираєшся зараз крутити?

— Та я так просто в підвал полізла, он слоїки перебираю, дивлюся, які в мене є, а яких треба докупити.

— А я би якихось вишень уже закрутила. Взимку дівчата мої захочуть смачненького-солоденького. І татко наші теж солоденьке любить. Тре’ на базар іти, а мені аж зле стає, як подумаю, яка там спекота… Та й що я зараз знайду? Пізно вже, то треба було раненько підніматися!

— Слухай, та ж у мене під вікном вишня росте. Мореля!

— Ой, справді! А я й забула. Та ми ж позаминулого року в тебе відро вишень з неї назбирали! Пам’ятаєш?

— Та певно, що пам’ятаю! О, то було видовище! Сусіди мої тоді всі у вікнах висіли, самі, як вишеньки. Думаю — заздрили, бо вишню у себе в городі спиляли, а вона корінь на мою грядку пустила та й така гарна виросла. В них — нема, а ми он скільки назбирали. Хто б міг подумати — у Львові, під вікнами будинку, аякже! — Улянка аж заусміхалася, як згадала сердиту мармизу сусідки із будинку навпроти.

— Добре, що коло вас трамвайний парк поруч, і сквер, і таки вулиця тиха, не загазована. Такі вишні не страшно їсти. А Віталька мій тоді ще допомагав, на верхотуру лазив по драбині, пам’ятаєш?

— Пам’ятаю, пам’ятаю! Так чого стільки балакати і згадувати, ти приходь, якщо хочеш! Бери відро — і до мене!

— Що, правда? — Марилька втішилася, аж голос задзвенів.

— Ага! Цього року, правда, не дуже вродило, але щось назбираємо! Мої домашні не сильно за вишнями пропадають, то чого добро марнувати? Приходь! — Уляна нарешті розставила своє скляне військо на полиці рівненькими рядами і розправила спину.

— О, то файно! Моя ти солодесенька! Зараз, зараз я прилечу! До тебе і в спеку не страшно прийти! — Марильці ідея дуже сподобалась.

— Приходь! Під вишнею холодочок! Та хоч наговоримось! Я вже за тобою заскучила! А як схочеш — то в підвал сховаємося! Разом з вишнями! — заохочувала подружку Улька.

Сказати легко, а зробити? Зібралися такі хвацькі кобіти вишні рвати, а драбини нема. З табуретки до нижніх гілок дістанеш, а вище? Що Мариля, що Улянка — зросту невеликого, тільки Улянка чорнява і чорноока, зграбна, округла — сама, як смачна вишенька. Мариля — тендітна, сонячна, світлокоса, з добрим веселим ластовиннячком на кирпатому носику. Коли розмовляє, всі ластовинки на лиці у неї ворушаться, наче сонце забавляється, і від того завжди здається, що Мариля посміхається. А вишня — надто височенька для подружок-коліжанок. Стоїть, тонконога, дражниться, лоскоче їх листячком поза комірами, сипле сміттячко у пазуху і в очі. Ой, не так легко вишеньки збирати!

— Слухай, Марилечко, я піду на стрих, може, там якусь драбину знайду… Ну що ми тут назбираємо без неї?

— Та добре. А думаєш, там є? — засумнівалася Мариля. Чесно кажучи, таке ускладнення ситуації зовсім не тішило її.

— Майстри минулого тижня дах лагодили, то вони драбину мали. Мо’, лишилася?

Улянка побігла шукати драбину, а Мариля ретельно обривала всі ягідки з нижніх гілок.

Ту-дух! Трах-та-тах! Бух! — з дверей під’їзду вивалюються розхняблена драбина і червона Уляна, яка від натуги мала б ось-ось луснути.

— Чекай, я тобі допоможу! — Марилька кинулася допомагати. В чотири руки виволокли дерев’яне одоробло на подвір’я. Драбиною цю конструкцію важко було назвати. Скоріше — ходулі з трьома перетинками. Нижні щаблі вилетіли, а ще один, передостанній, розламався навскоси і клацав на жінок гострими обламанцями-іклами. Був би Улянин чоловік вдома — то швидко б полагодив. А так…

— Я знайду пару дощок, зараз відремонтуємо! — затялася Улянка. Цього разу вона вивіркою помчала до підвалу. За той час, доки Мариля трохи з острахом розглядала дерев’яний Улянин здобуток, знову почувся гуркіт, правда, вже не такий страшний. Улянка з виглядом Цезаря-тріумфатора піднімалася із темних нутрощів підвалу з трьома невеликими дошками, одноручною пилкою, молотком та банкою з гвіздками. Як вона то все втримувала у двох руках? Такі трюки можуть витворяти тільки затяті господаровиті галичанки. Здається, що екстремальніші умови життя їм створити, то вправніше вони освоюють будь-які роботи. Особливо, якщо нема поруч чоловіка. Все такі жінки вміють, от буквально все! Он Улянка вже приміряється, на яку довжину відпиляти новий щабель, Мариля дивиться знову трохи перелякано, аж ластовиннячко на обличчі збіглося докупки і навіть трохи зблідло…

— Знала би, що такі будуть пристрасті з тими вишнями, — сиділа б ліпше на своєму дев’ятому поверсі. Най би мене зварило від тої спеки. Ти ж диви, як ти мучишся. Чуєш, кидай ту справу, обійдемося! — Мариля аж скривилася від розпуки, її худенькі руки то злітали вгору, то хапалися одна за одну, то простягалися до дерев’яного страхіття. Не знала, що вдіяти, як спинити фонтани енергії коліжанки, не подобався їй такий надмірний запал.

— Ну, ти що? Я зараз усе зроблю! — Улянку направду охопив азарт. Вона таки доведе до кінця цю роботу. І драбину полагодить. Усе буде до ладу, як колись учила мама. Метка жінка вхопилася до роботи.

— Чуєш, ну ти повна вар’ятка, на весь ріст! Та дай собі спокій! — вмовляла Мариля. Вона не зовсім вірила у доцільність усіх цих зовсім