Аліг'єрі Данте - Божественна комедія

Піднімешся на зоряні дороги

І зможеш «Я там був» усім сказать,

85 Скажи, щоб знали нас хати й чертоги».

Вони побігли втрьох, за тінню тінь,

І крилами здались мені їх ноги.

88 Скоріш, ніж вимовляється «амінь»,

Ті душі щезли в огнянім покрові.

Мій вчитель рушив знов у далечінь.

91 Я йшов за ним, коли почув раптові

Десь близько клекотання й шум струмин,

Що Перешкодою були розмові.

94 Мов річка та, що має шлях один

Від Монте-Везо в напрямі до сходу

По лівому нагір’ю Апеннін

97 (Звуть Аквакета ту в верхів’ях воду),

А далі по хребту між скелі мчить,

Втрача в Форлі ім’я, та не природу,

100 Й під мурами монастиря шумить

В Сан-Бенедетто, спуск там до долини,

Де тисяча б могла принаймні жить.

103 Так вийшли ми з вождем до верховини,

Де грім такий над вирами гримить,

Що ледь я не оглух від громовини.

106 Вірьовкою свій стан я встиг обвить

Від леопарда, хитрого звірюки,

Мав боронитись і його скрутить.

109 Вірьовку з себе зняв я без принуки,

Коли вожай зробити це звелів,

Її змотавши, дав йому у руки.

112 Він взяв її, на правий бік ступив

Й один кінець в провалля кинув темне

Якмога далі від його країв.

115 «А що, як звідти раптом щось таємне, —

Сказав я нишком, – може стрибонуть?

Не певний вчитель, мабуть, недаремне».

118 Яким обачним слід при тому буть,

Чий зір не з вчинків лиш покров зриває,

Але й з думок, які до них ведуть!

121 Сказав мені він: «Те вже випливає,

Чого я жду й про що думки твої

І що твій погляд в пітьмі розрізняє».

124 На істину, подібну до брехні,

З зав’язаними дивляться ротами,

Звичайно, щоб не бути у вині,

127 А я мовчать не в силі, і рядками

Комедії цієї під кінець

Я, читачі, клянуся перед вами,

130 Що бачив сам, як з пітьми, мов плавець,

Щось підіймалось нелюдського штибу,

Страшне й для найхоробріших сердець,

133 Мов той вертав, хто, розігнавши рибу.

Й до каменистого дістався дна,

Звільнивши якір із морського глибу,

136 Працюючи ногами, вирина.

ПІСНЯ СІМНАДЦЯТА

1 «Цей гострохвостий звір, що з нами поряд,

Руйнує мур в фортеці кам’яній,

По цілім світі йде від нього сморід!» —

4 Таке промовив вождь учений мій

І знак подав, що ждать потвору буде

На стежці забрукованій твердій.

7 І це гидотне втілення облуди

Лице наблизило кінець кінцем,

Не витягши хвоста, сховавши груди.

10 Було його лице людським лицем:

М’який блаженний усміх, щоки чисті, —

А тулуб вився, як в змії, кільцем,

13 Дві лапи волохаті й пазуристі;

Обидва ж боки, спина з животом

Від смужок та кружечків – геть плямисті,

16 Куди там туркові з шовків жмутком,

Не витчуть килимів таких татари,

Арахна знов програла б з полотном.

19 Як пристають до берега байдари —

Півсудна у воді, пів – на землі,

Як там, де у неситих німців свари,

22 Бобер, присівши, ладить пастки злі, —

Так лютий звір з іменням Геріона

З’явився враз на кам’яному тлі,

25 А хвіст був – мов розчахнута колона,

Й стояли сторч отруйні два кінці,

Неначебто жало у скорпіона.

28 Сказав вожай мій: «Маєм, як ловці,

Від нашої дороги відхилитись

До чудиська, що сіло на луці».

31 Поквапились праворуч ми спуститись

І кроків з десять стежкою пройшли,

Стараючись піском не обпалитись.

34 Коли до звіра близько вже були,

Побачив тіні я, що в спогляданні

Сиділи коло прірви серед мли.

37 Тоді учитель: «Кладучи в вивчанні

Край дослідам, ти подолай свій страх, —

Сказав, – і розберись у їх стражданні.

40 Веди розмову там в скупих словах,

А я домовлюсь, як би над цим долом

Нас переніс він на своїх плечах».

43 Так вирушив палючим сьомим колом

Я сам-один, без друга, боязкий,

Поміж народом, мученим і голим.

46 У них в очах світився біль різкий,

Чи тут, чи там, віддавшись небезпеці,

То пломінь відсували, то піски.

49 Так само роблять пси в нестерпній спеці

Ротами й лапами, коли кусать

Почнуть їх блохи, мухи а чи ґедзі.

52 Я в лиця намірявся заглядать,

Та лютий пломінь падав без упину,

І я не міг нікого упізнать.

55 І кожен з них на шиї мав торбину

На колір певну й певний знак на ній,

Які були за втіху всім єдину.

58 І в одного на довгім гамані

Я вздрів лазур небесного ефіру,

Що лева мала обриси ясні.

61 А інший, що являв покуту щиру,

На капшуку, червоному, як кров,

Мав гусака, білішого від сиру.

64 І той, якому вишив білий шов

Знак на калитці з синьою свинею,

Спитав мене: «А ти чого прийшов?

67 Живий, то б і живою йшов землею,

Тут сяде Вітальяно, мій сусід,

Персоною гріховною своєю.

70 Це – флорентійці, з Падуї ж мій рід.

Мені рвуть вуха, а собі утроби,

Волаючи: «Сюди б вельможу слід,

73 Що на торбині змалював три дзьоби!»

Скривив тут рота й висунув язик,

Неначе бик, не тямлячись від злоби.

76 І я, щоб не розгнівавсь провідник,

Мій рятувальник серед звірів хижих,

Від тих мордованих скоріше зник.

79 Знайшов я вожая уже на крижах

Тварюки, що смирила дику лють.

І він мені: «Сил наберися свіжих,

82 Бо тут по сходах тільки так ідуть.

Сідай ти спереду, а я позаду,

Щоб гострий хвіст не міг тебе