Йо Томас - Кров. Діти ночі, Йо Томас

Печера почала руйнувати сама в себе — немов жерла свою сутність, заковтувала свій морок. Стіни здригались, наче живі нутрощі звіра, рев стояв такий, що тріщали вуха й розривались судини в очах. Темрява крутилась у шаленому танці смерті, наче намагалась втекти, зберегти хоч щось із себе.

Гуща мороку згорталась в центрі, засмоктуючи сама себе — як зсихається шкіра на обгорілому шматі м’яса. І тут Віктор, мов керований останнім інстинктом мисливця, вихопив револьвер — старий, моторошний, із руків’ям з людського ребра, ще трохи жовтого, трохи змазаного чорною кров’ю.

— "Назад у безвість, суча дочко..." — прошепотів він і натиснув спуск.

Постріл прорізав темряву. Спалах був неначе вибух зорі. Світло розірвало морок. Темрява заверещала, ніби її дерли на шмаття голими руками. Все захиталося — і…

Тиша.

Бризки води. Пташиний посвист. Холод.

Троє лежали у струмку біля старого млина. Лежали, мов викинуті морською хвилею. Сонце било з-поміж дерев, і вода била об каміння. Белла — перша відкрила очі, схопила повітря ротом. За нею — Гражина, в очах у якої ще пломеніли відлуння битви. Останнім — Віктор. Він лежав мов мертвий, але повільно повів пальцями, стиснув реберну руківку револьвера — і сховав його за пояс.

Промоклі, закривавлені, але живі.
Повернулись.

Та вже іншими.