Ернст Юнгер - Скляні бджоли

дверцятами для затемнення, одне слово — інвентар рибалки для нічного й денного лову в прісних водоймах. На одному зі стовпів висів дробовик поряд з лицевою сіткою пасічника, на іншому — сумка з ключками для гольфу. На столі лежав великий бінокль. Я не міг утриматися, щоб не помилуватися цим антуражем, хоча в мене залишалося враження, що я перебуваю посеред натюрморту. Навколо альтанки росли тигрові лілії.

Поле, яке орав селянин, було тепер зовсім близько. На ньому нікого не було, роботу було зроблено. Настала обідня година, адже селянин орав лише зранку, як то й було заведено. З поораним полем межував луг з такою ніжною травою, ніби його перенесли з Девонширу. До лугу через місток вела вузенька стежка. Напевне, то було поле для гольфу. Я взяв бінокля, щоб його роздивитися, газон був так коротко пострижений, що виглядав як оксамит. Окрім лунок, луг усуціль вкривав трав'яний килим без жодного сліду бур'яну.

До речі, бінокль був першокласний, дивовижним чином очі ставали просто неймовірно зіркими. Я міг про це судити, адже за роки роботи в інспекції танків до моїх обов'язків належала також перевірка оптики. Цей бінокль був налаштований на обмежене поле огляду, подібно до театрального. На близьких та середніх відстанях він не лише наближав предмет, але й водночас його збільшував.

За струмком луг простягався далі, але тут трава залишалася некошена. Я розважався тим, що наводив бінокль на квіти й розглядав їх. Кульбаби вже мали білі голівки, я бачив кожну пушинку мініатюрних парашутиків. Ґрунт був болотистий, то там, то там, і навіть зовсім поблизу стояла вода. Мочарі заросли рогозом, на якому були ще торішні качани. Я спробував перевірити потужність бінокля на тих місцях, де качани почали розпушуватися. Можна було роздивитися найменші волоконця. Торф'янистий край водного плеса заріс росичкою. Ім'я рослини говорило саме за себе; на полуденному сонці виблискували краплинки роси. Один з її листочків зловив комара й оповив його червоними волосками. Так, бінокль був бездоганний.

Позаду поле зору закривав мур. Він заріс плющем, який вже перекидався на той бік, але Цаппароні цим, напевне, не переймався. Йому не були потрібні ні замки, ні ґрати, ні сторожові пси, адже всередині зони ніхто не сходив з доріжок, і цілком слушно.

Попід муром, у його затінку, стояли плетені вулики. Я подумав про застереження Цаппароні, хоча й не мав наміру відходити від місця, де сидів на сонечку. Я не знаю, чи бджоли дотримуються обідньої перерви, але принаймні видно було лише поодиноких.

Те, що Цаппароні застеріг мене щодо комах, свідчило на його користь, це був дружній жест. Бджоли — мирні створіння; їх не варто боятися, якщо зумисне не дратувати.

Проте бувають винятки. Коли ми стояли в Східній Пруссії, краю, в якому так добре вершникам і коням і де багато хто займається бджолярством, у період роїння ми мусили добре пильнувати. Тоді бджоли стають дуже дратівливі й чутливі до різних запахів, таких, як запах змилених коней або чоловіків напідпитку.

Якось ми снідали у фруктовому садку. То було з нагоди якогось свята, можливо чийогось дня народження, бо на столі стояло вино та медовий лікер беренфанг. Хміль зранку має щось особливе. Ми повернулися із заїзду на конях й невдовзі розійшлися не на жарт. Віттґреве також був з нами. Повітря було напоєне ароматами безлічі квітів. Туди й сюди снували заклопотані бджоли. Невдовзі ми помітили, що ті були не такі привітні, як зазвичай, і то один, то другий із нашого товариства відчував укус.

У тому віці будь-що стає приводом до жартів. Ми вирішили зачекати, хто стане бджолиним королем: хто одержить найбільше укусів, той заплатить за всіх. На столі було повно всього, і ми собі розслаблено сиділи й повільно підносили до рота чарки. Та бджоли не вгавали. Незабаром в одного з нас бджола заплуталася у волоссі й ужалила його в чоло, інший махнув рукою по коміру, а в ще іншого розпухло й почервоніло вухо. Ми вирішили тікати після того, як товстий рудий коняр, що добряче спітнів, одержав дванадцять укусів, тож його ледве можна було впізнати. Його голова виглядала як гарбуз, аж страшно було дивитися.

— Вам не можна тримати бджіл, — сказав до нього господар. Оскільки всі інші мали один-два укуси, а деякі взагалі жодного, скидалося на те, що бджоли справді були доволі перебірливі. Мене вони не зачепили.

Спогад поліпшив мені настрій, як анекдот про минулі часи. Ми жили так безтурботно! Ми стояли зовсім близько біля кордону, за ним розташувався козацький полк. Відвідини, запрошення на перегони чи на полювання були постійними з того й того боку. Там збиралися такі кавалеристи, що зараз годі знайти.

Важко уявити, що так швидко пролетів час — надто швидко для одного життя, для одного покоління! Мені часто здається, ніби оце щойно ми сиділи разом у залі, сміялися й розмовляли, нараз я підводжуся, проходжу через три-чотири кімнати, й все стає суцільним жахом. Хіба ми могли тоді уявити, коли пиячили з козаками, що в кожного з нас просто за спиною чигала смерть? Потім, здавалося, ми воювали по різні боки, та насправді нас нищила та сама машинерія. Де вони тепер, всі оті хлопці, що ще тренувалися фехтувати, орудувати списом і шаблею на арабському чи тракенському скакуні, або на степовому коні, такому граційному, але й такому ж невтомному з вершником на спині? Може, все це мені лише наснилося…

Цаппароні змушував на себе чекати. Я знову думав про розмову на терасі, мій настрій дещо погіршився. Як завиграшки — всього двома-трьома питаннями він розкрив для себе частину мого характеру, що була для нього важливою! Він хотів знати, як я ставлюся до несправедливості. Для цього він завів мене на мій власний терен, де я вважав себе у сильній позиції. За якісь чверть години він виявив мою схильність до дефетизму[32], моє слабке місце, через яке я не зробив великої кар'єри, як Філлмор, а став відставним ротмістром без жодних перспектив. Щодо Філлмора, то той ніколи й сльози не зронив за кіньми. Він хоч і був добрим вершником, я це пам'ятаю, але завжди залишався одним з тих чванькуватих панів, ніби з картини Кобеля. Того великого, божественного єднання з твариною він ніколи не спізнав.

Минає багато часу, перш ніж людина визнає власні помилки, а дехто так ніколи їх і не усвідомлює. Тут я був неподібний до загалу. У своєму способі робити висновки й діяти я відрізнявся від