Любомир Андрійович Дереш - Спустошення

— У мене можна курити, де лишень заманеться. Ми можемо ще трохи прогулятися? Я відчуваю дивний спокій, коли ти поруч.

Доїдаючи морозиво, майже мовчки, вони прогулювалися алеями, спостерігаючи за тим, як спадають сутінки.

— Люблю сутінки, — сказала вона. — Це магічна пора.

— Я також, — озвався він, і у них знову не стало тем для балачок, а було лише відчуття повноти.

* * *

Проспект Перемоги. Ніч. Траса з шугаючими по ній автомобілями. Усе було таким швидким, а він таким повільним. І йому геть не хотілося назад, у швидкість.

Праворуч Індустріальний міст, ліворуч — рукав проспекту Перемоги. Навпроти — потворні вивіски і понатицювані кіоски. Під травою він почувався чужим до цього світу.

— Сюди, — сказав він Смирні, й вона слухняно пішла за ним до автомобіля. Поки він відчиняв дверцята, дух сумніву востаннє вирішив подати свій голос. Уже сівши за кермо, Федір наважився сказати: — Не знаю, чи правильно роблю. Можливо, ми не мали перетинатися. Можливо, тобі треба було піти з подругою... Це все якось занадто... Занадто невипадково... Можливо, нам не треба втручатися в це плетиво зв’язків. Ти розумієш, про що я?

Вона поклала свою руку на його, м’яко, впевнено, заглянувши йому в вічі своїми блискучими обсидіановими очима, й сказала:

— Ти все зробив правильно.

Вони їхали мовчки. Федір увімкнув радіо, аби просто щось грало. Йому ставало все ніяковіше від того, що поруч присутня незнайома людина. У голові продовжував стояти спогад про Заруб — і його побажання. Присутність Смирни наче була доказом того, що глибинні пласти механічної сцени його життя почали рухатися, і за невидимим сигналом режисера на неї вивели декорації, які свідчили про початок нового сюжету.

Парадна, ліфт, коридор — все мовчки, на́різно, як належалося незнайомцям. Смирна тихо втягувала носом повіт­ря і нервово поправляла шлейку майки. Її засмаглі плечі або руки на секунду привертали його погляд, а далі він знову збирався в собі, намагаючись контролювати думки. Він пропустив її поперед себе, щоб не заважати їй пакетом із овочами й фруктами.

Жінка у нього вдома. Знову.

Смирна проходжалася його кухнею, як несмілива кішка, стараючись дослідити одразу все і не зрадити своїй зацікавленості. Вона взялася приготувати трав’яний чай. Задзвонив телефон.

— Я зараз, — сказала вона і зникла у його кабінеті.

Він сів на кухні при столі і закурив. Смирна довго розмовляла по телефону з якимось Васіком, раз по разу додаючи: «Харі ом!» і «Бом болінат!».

— Хто цей Васік? — спитав я, коли вона видихнула дим і повернула мені люльку з марихуаною. Я докурив те, що не добила вона і засипав нової трави, та Смирна показала жестом, що їй достатньо.

— Так, мій дружбан один, йог із родиною, — відповіла вона легковажно, сідаючи до столу навпроти зі шматком авокадо, роздобутим у холодильнику. Смирна різала авокадо тонкими скибками, посипала їх сіллю, вмочувала у мед і відправляла до рота, не забуваючи вчасно облизувати золотисті краплі, що стікали засмаглими ліктями. — Вони з Машкою з Індії недавно повернулися. Ти їх бачив здаля на Гогольфесті — я підходила до них парою слів перекинутися.

— Екстравагантні персони.

— Ну є трохи... — Смирна замовкла. Вона закотила очі, роздумуючи над моїм запитанням, і одночасно жувала авокадо. — Був собі звичайним дядьком. А потім у нього щось там сталося, я не знаю. Прорвало його. Просвєтлєніє прийшло, можна так сказати. Вони з Машкою познайомилися. А потім стали з марками експериментувати. Проводили холотроп у себе на квартирі. Я у них пару разів була, ти їв ЛСД колись?

— Та чув дещо, — відповів я.

— Ну, це такий героїчний я сказала б, період їхній був. Вони усіляких наріків із вулиці запрошували, їх продихували під ЛСД. Потім Машка продала свою клініку, у неї була клініка гомеопатична, Машка — лікар-гомеопат, — Смирна підсіла ближче і запропонувала скуштувати один кусник авокадо з сіллю і медом. — Коротше, Машка завагітніла, вони продали тут усе, що мали, і поїхали в Індію. Це така дуже екстремальна практика у нього, вони постійно довблять траву, закидуються елесде, жеруть гриби, ну таке... І вони у Варанасі народжували. Знаєш Варанасі? Це там, де трупи постійно спалюють, там таке місце є, типу крематорію. І вони там народжували... А, ну це в них із Машкою така тема постійна — роди правильні, виховання дітей, вони на цьому заморочені... Вони, коротше, там десь рік пробули, на Ґоа, Васік там із Машкою перехворіли всім, чим могли, я до них, до речі, їздила, ми з ними в гори ходили... в Гімалаї... Вони паспорти свої спалили, а потім ходили в консульство, щоб їм видали якісь довідки... От, ну і в них просто гроші закінчилися, і вони вирішили приїхати назад, я так зрозуміла, коротше, не ясно, що там у них, ну але зараз у Васіка ні копійки, вони живуть там разом із колишньою дружиною Васіка і сином шестилітнім, у трущобах якихось, в однокімнатній квартирі на Житомирській, а ще з ними брат їхній, Валєра, шестеро людей в одній кімнаті, ну таке...

— Героїчні люди, — сказав він, випускаючи дим крізь напіврозтулені губи. Мене ще добряче загрібало, і я до кінця ще не вірив, що Смирна сиділа на моїй кухні.

Він розглядав її обличчя у світлі лампи, низько опущеної над столом. Обличчя випромінювало красу. Чисту вроду. Високогірну виразність.

— Де так засмагла? — спитав він у неї так просто, наче вона — його дворова подружка з дитинства.

— Та я в Крим їздила. Жила на Меганомі.

— Сама?

Смирна кивнула.

— Уже пів на першу. Час вкладатися спати, — сказав він. — Я постелю тобі в кабінеті.

Смирна слухняно прослідувала за ним до кімнати для гостей — те, що Федір називав кабінетом. Вона одразу ж відчинила навстіж вікно і висунулася в нього ледь не наполовину, налякавши на мить тим, що її сіднички в шортах будуть останнім, що залишиться у нього в пам’яті після її передчасного кінця.

— У тебе тут часто гості бувають? — спитала вона лукаво.

— Іноді, — мовив Федір, розстеляючи їй диван. — Завтра мушу йти рано-вранці, ти можеш поспати, скільки хочеш.

— Ясно, — побачивши, що він із цим розстелянням постелі в кабінеті не жартує, відзначила вона. — Я теж маю йти зранку. Можу каву тобі зварити.

— Подивимося, — відповів він. — Світло у ванній буде ввімкнене, не бійся, це для тебе. Добраніч.

Він причинив двері й залишився насамоті. Тепер нарешті, коли в нього з’явився хтось, він відчув якою