Любомир Андрійович Дереш - Спустошення

якою я зможу розпочати щось справді серйозне. Мене не цікавлять вузькі спеціалісти. Що з них візьмеш? Бідні, зашорені люди. Навпаки, зараз цінуються ті, хто спроможний на інтегральний підхід. Хто вміє мислити широко, системно. Уміє мислити між галузями. Мислити парадоксально. Долати гравітацію банальних рішень. А потім, побачивши суть, одним ударом змінювати всю систему. Дзен-інженіринг. Ось чого я потребую. Простоти й елегантності рішень, тонкого співрозмовника, простих ходів, що змінять світ. Тож, Федоре, ти готовий до роботи, яка змінить все твоє життя? Ти станеш моїм дзен-інженером?

— Я мушу подумати, — сказав Карманову.

— Так, звісно. Бери стільки часу, скільки тобі потрібно. — Карманов з надією, зовсім як дитина, заглянув йому в очі.

Коли вони вийшли з ресторану на свіже повітря Печерська, Федір раптом пережив миттєве осяяння, наче з нього спала паволока — насправді ж Карманов з біса небезпечний тип, і слова його теж дуже небезпечні, і думки, і помисли його, і все це раптом здалося Федорові дуже і дуже загрозливим.

— Приємно було познайомитися, Федоре, — потиснув йому руку Карманов. — Подумай над пропозицією! Чао!

Корки вже майже розсоталися, і я залажу всередину машини, аби трохи прийти до тями. Бізнесмен-мільйонер щойно зробив мені пропозицію стати його консультантом. Надиха́ти його і говорити з ним про літературу. Переді мною розверзається зараз нова безодня— безодня, в яку я ще не пірнав, якої я ще не знаю. Можливо, це і є те, що хотіла запропонувати мені Зона?

Машина палає в останніх жарких променях дня. До заходу сонця ще якихось п’ятнадцять хвилин, і ці чверть години перед сутінками наливаються коричневим апокаліптичним світлом. Усе завмирає, мов у передчутті катастрофи: автомобілі, дерева, будинки, бігборди — усе тоне в густому, жирно-жовтому світлі, наче від кіптявого полум’я палаючої нафти, спостерігаючи, як розжиріле, одутле сонце торкається розпеченого, мерехтливого горизонту.

Кінець частини першої

Частина друга. Deepwater horizon

Якась тварина, налякана шумом, помилково забігла в лабіринт. Арло цю породу не знав, але у тварини було шісь ніг, і на вигляд вона здавалася прудкою. Арло зупинив її зусиллям розуму і заскочив їй на спину. Тепер у Арло був скакун!

Ентоні Пірс, «Хтон»

Сьогодні, в ніч із третього на четверте вересня, мені наснився сон про «Deepwater Horizon» і про всі ці забруднення природи у Мексиканській затоці. Мені снилося, що я пливу в чистій блакитній воді, пливу на великій глибині. Мені легко і добре, одразу пригадується Заруб. Відчуття океанічної вагіни, наче довкола мене розлилося рідке жіноче тіло, і я, великий прутень-в’юн, ковзаю у ній, немов у перламутровій змазці. Мені так добре, що, здається, я зараз почну вивергати сім’я. Раптом я натикаюся на щось густе, неприємне й задушливе, мене починають огортати язики липкої, пекучої субстанції — вони обліплюють моє тіло, і я, наче в мотузках, в’язну на глибині. Все тут отруєне, води пронизані небезпекою й смертю. Темні пасма корекситу — диспергенту, вкинутого у воду, що має зв’язуватися з нафтою, обплутують мене, і я відчуваю, як починаю задихатися. Боковим зором бачу, що ці язики забруднення тягнуться на сотні кіломет­рів уперед. На думку спадає заголовок однієї зі статей на тему забруднення океану унаслідок розливу нафти: «Can be pollution removed by pollution? Can be pollution removed by pollution?». Я роблю останню панічну спробу вирватися з цієї хмари, і прокидаюся, весь мокрий від поту, з гупанням серця в грудях. Якийсь час лежу в ліжку, важко дихаючи, і намагаюся зрозуміти, що це був лише сон, що я у власній квартирі і що навколо глупа ніч. Піт, вистигаючи, стає холодним. Він буквально обмив мене, наче я справді щойно плавав. Засовую руку в труси, там також все липке і мокре — піднісши руку до обличчя, відчув, як вона пахне морем... У голові нав’язливо крутилася фраза з інтернету: «Can be pollution removed by pollution? Can be pollution removed by pollution? Can be pollution removed by pollution?».

* * *

Він побачив її майже випадково. Вона стояла біля метро «Шулявська», у короткому платті й армійській куртці. Вона поправляла розтріпане на вітрі волосся. Його першою відчайдушною думкою була здогадка, що вона чекає на чоловіка. Та все одно він припаркувався і вийшов з машини, ледве стримуючись, щоб не перейти на біг.

— На когось чекаєш? — спитав він, вирісши у неї з-за спини. У руках він тримав букет квітів.

Він не знав, як описати цю усмішку. Можливо так усміхаються, проживши життя, коли в кінці літа ще зелено, і цілий стіл закладено плодами з саду, а ти сама в цьому пейзажі — не то ця стара жінка, що бавить на колінах небожат, не то наймолодша онучка, котра переможно дивиться з колін бабусі на нових, незнайомих гостей.

— Так, на подругу. Ми збиралися піти на Гогольфест, — Смирна поправила волосся, і від цього її смаглява підлітковість ще більше нагадала йому про шкільні коридори і дівчат, яких він тягав за кіски.

— Вона любить запізнюватися, — додала Смирна.

—Я можу викрасти тебе у неї?

— Спробуй, — сказала вона. — Ми можемо піти на «Гогольфест» — я віддам ключі від квартири своїй приятельці.

Він простягнув Смирні руку, і вона зробила кілька кроків вниз сходинками до нього.

— Тоді ти будеш вільна?

— Так, і тоді я буду вільна.

* * *

Фестиваль був у самому розпалі. Вони все звертали на тихі алеї, наштовхуючись то тут, то там на розкидані по території експонати сучасного мистецтва і на чергові потаємні сцени з театральною програмою, але гучна музика, запахи вуличної їжі, юрми людей не полишали їх і тут. Та Федір не помічав натовпу людей навколо— йому здавалося, що навколо них завмерла громоподібна тиша і що вони блукають проходами старої кіностудії удвох, у повній самотності.

— У тебе хтось є? — спитав він, і Смирна зашарілася, потупивши погляд.

— Я гуляю сама по собі. А ти?

— Також. Це мій природній стан — бути самому.

У їхній прогулянці мовчанка була головним супутником.

— Тоді... на пустирі... Мені здалося, що ти — хтось особливий у моєму житті, — сказав урешті Федір.

— Я теж іноді згадувала про тебе — сказала Смирна. — Не маю де заночувати сьогодні. Я чекала на подружку, щоб заночувати у неї.

Ти можеш заночуватиу мене. Без нічого такого. Є хліб, сир, свіжий гіркий перець... У мене є трохи кави. Є трохи трави.

— У тебе можна курити на кухні? — спитала вона так, наче