Яцек Денель - Матінка Макрина

У мене ввійшла негадана сила, попри те що ще мить тому я безвільно волочилася, і пусте, що кров затікає в очі, я кричу: Сестри! Сестрички мої любі, в ім’я Господнє кладімо голови під меч! І негайно в шерегу нашому здіймається метушня, я ж шепочу сестрі Евзебії Вавжецькій, що пережила каторгу разом зі мною і, як Бог дасть, сама прямує до Риму: Візьми цю колоду, — бо ще теслі біля церкви працювали і всюди валялася деревина й інструменти, — візьми це поліно й Семашкові кинь під ноги! Семашко вже на порозі церкви, а від колоди, що гупнулась йому під ноги, відвернувся з острахом, а я підскочила до теслі і кричу: Давай мені сокиру! Але він, либонь, був бовдуром, бо навіть оком не змигнув, а тільки сокиру з рук випустив, а може, і не бовдуром, а Божий перст його торкнув; я схопила в руки сокиру, підскочила до Семашка, він руками затулився, немовби я його збиралася в голову цюкнути, — я ж на коліна. І на колінах будучи, кричу голосом несамовитим: Ти пастирем нашим був, тож будь тепер нашим катом, як батько святої Варвари над власними доньками можеш тепер знущатись! Ось сокира, рубай наші голови і скидай у царські врата — тільки головами до схизматицької церкви потрапимо, але ноги наші цього порога не переступлять! І довго я так говорила, але ані слова більше не пам’ятаю, пам’ятаю лише вогонь Божої присутності, що палав у мені, через що я була неначе суха тріска у вогняній печі. Він мовчав. А я знову: Ось, бери, Іроде, бери, батюшко, сокиру і рубай! І коли він був розгублений, я в ту ж мить як цариця над моїми черничками, як гусочка над гусенятками, а вони, всі мені покірні, виконують усе, що я чиню або накажу їм вчинити. Я кажу: Лягайте на колоду! І гоп, гоп, гоп одна за другою на землю падають, як грушечки, голову кладуть на довгу колоду, лише поглядаючи на мене з безмежною довірою, бо я наче королева над нами була, адже в мені промовляли старі польські роди, вкладаючи у вуста стародавні та шляхетні слова. Моє тіло від них — і від них сила, яку мені позичали, бо ж я боролася за них; за мною сенатори й гетьмани, стольники та воєводи; якби я тоді програла, то й вони би програли. Але перемога була нашою.

Єпископ побагровів, із його очей немовби криваві кажани вилетіли, він схопив сокиру, заніс її — і завмер, завмер, стискаючи руків’я в пальцях щоразу сильніше, немовби на соляний стовп перетворений, так що пальці спочатку білими стали, а потім позеленіли, як у трупа; потім кинув сокиру, яка просвистіла в повітрі якраз біля моїх сідниць — і зрізав шматок ноги. А потім з усієї злості замахнувся й кулаком, зміцненим єпископським перснем, так мені зацідив по обличчю, що аж зуб вилетів. Я відчула його на язику, вийняла його пальцями й кажу: Візьми цей зуб, візьми на пам’ять найпрекраснішого чину, накажи в золото в Москві оправити, нехай його тобі повісять серед орденів, що прикривають твоє кам’яне серце, а він блищатиме сильніше за всі царські зірки й оздоблені хрести, що за них ти душу свою продав! Він зумів ще, вражений словами, вдарити мені по руці, зуб полетів геть у тирсу, але лише на це йому сили вистачило. І тому, що допіру мені дав ляпаса, що тримав сокиру, занесену над шиями моїх сестричок, раптом усі сили покинули його й він упав у руки попів, шепочучи лише задерев’янілим язиком: Розтроюдили мене… розтроюдили… А ми заспівали Те Deum і, повернувшись до нашої в’язниці, ще довго раділи, хоч перев’язування страшних ран небагато радості нам принесло. Ми сиділи разом у підвалі, одна коло другої, і співали подячні гімни, а згори до нас мало не цілу ніч долинав п’яний вереск: це монашки гуляли із Семашком, гучно прославляючи його і Ніколая та співаючи сороміцькі пісні. Минали літургійні години, й отак усі ми відправляли дві літургії, що пересипалися співами: ми — божественну, вони — сатанинську. А хто мав вуха посеред цієї ночі, той почув.

Розділ VI

Нема чого приховувати — правда завжди на яв вийде; і справді, був процес у трибуналі, суддя присудив мені висилку етапом до Любеча[31]. І я йшла туди, як овечка на бійню, бо що ж мене в Любечі чекало? Ненависть родини, зневага, знущання чужих людей. І — не буду приховувати — я втекла з етапу, бо могла, а змогла, бо жандарм дозволив себе підкупити тим, чим дозволяють підкупити себе жандарми — навіть якщо жінка стара, потворна й пошрамлена. Він пішов до сморгонської поліційної управи і сказав їм, що я воліла кинутись у Вілію, ніж сидіти в темниці. Можливо, вони послали туди селян із киями, щоб виловити мій білий, здутий труп, а можливо, махнули рукою, городовий записав що слід у графах, щоби тіло нестривожене пливло далі до Німану й Німаном до моря, щоби з’їли його оселедці та морські хробаки. Не знаю, це не моя справа, я свою частину угоди з жандармом виконала, а те, як він собі потім порадив, уже не моє сумління обтяжує.

Лісами, лісами, харчуючись лише самими підосичниками, рижиками, ягодами чи іноді якимось яблуком, знайденим у траві, я рушила вперед, аби лиш дістатися до більшого міста. І я дійшла до Мінська.

Коли ще у Вільні збиралася сісти на паперті, зупинилася на півкроку, нерішуча: як капітанській дружині руку для милостині простягати? Куди їй подіти погляд, якщо на кінці долоні, що кидає гроші, за передпліччям, плечем, над хутряним коміром вона побачить профіль, знаний їй із того, полкового життя? Але в Мінську я була вже ніким, чужим тілом із чужою головою — і навіть якби хтось із Вільна приїхав, він не впізнав би в клубку посірілої пряжі, який я мала тепер замість обличчя, у цьому бурому клубку між загорнутими шматиною плечима і старою хусткою, що затуляла ковтунуваті патли, не впізнав би мене тієї, колишньої, коли я була ще молодою жінкою, завсідницею салонів. Ірена Вінчева, вдова капітана імператорської армії, зникла, мов у воду канула; хтось тепер, мабуть, казав, що вона подалася на службу до монастиря сестер-бернардинок працювати простою економкою в кухні для хворих і вбогих, хтось інший — що вона там крала і її забрали до буцегарні, але не залишилося по