То Софія - З ним безпечно , То Софія

Ранок був тихим до абсурду. Наче світ завмер у затишші після бурі. Я сиділа на ґанку корпусу з чашкою чаю — вже трохи холодного — і дивилась, як прокидається день. Після вчорашнього вечора все здавалося трохи нереальним. М'яким. Майже щасливим. 

Телефон завібрував у кишені. Я не поспішаючи дістала його — думала, може, щось у чаті вихователів. Але на екрані висвітився невідомий номер. 

Невідомий номер: «Привіт. Це Антон.» 

Моє серце провалилось кудись у шлунок. Я завмерла. Здавалось, навіть дихати забула. Долоні стали холодними. 

Невідомий номер: «Я в Одесі. Поговоримо?» 

Я ковтнула повітря, наче після бігу. Він змінив номер. Чому? Щоб я не ігнорувала? Щоб застати зненацька? 

Невідомий номер: «Не бійся. Не лізтиму. Просто п’ять хвилин. Там, де раніше був трамвайчик біля моря.» 

Цей рядок пробив крізь пам’ять, як постріл. Те місце. Той день. Я стиснула телефон так, що пальці боліли. В голові гуділо. Що він тут робить? Чого хоче? Навіщо з’явився саме зараз? 

— Все добре? — почувся знайомий голос. 

Я озирнулась. Дамір стояв з двома чашками кави. В його очах — занепокоєння. М’яке, щире. 

Я вимкнула екран і змусила себе всміхнутись. 

— Так. Просто повідомлення. Дякую. Ти знову рятуєш мій ранок. 

Я взяла чашку. Кава була гаряча, запашна. А всередині — холод. Старий, знайомий, небезпечний.