Олексiй Чупа - Казки мого бомбосховища

її до смерті, і поки тягнула, то настругали з тим французіком дітей. Він хоч в ділах політичеських і був, тьху, нікчема, зато літописи кажуть, шо з женчинами в нього було всьо порядок, навіть кроліком його називали. Ага. Так ото наробили вони, значить, дітей. Кожен королем чи, там, королевою, конєшно, не стане, і вони всі, окрім старшого, дворянами французькими зробилися. І пішло відтоді українське коріння у їхніх французьких аристократських верхах. Бо, сам понімаєш, від того кролика кров-то ніяка, шо воно там могло запропонувати? А Анна – королева. Благородна, помита, начітана. Так шо всі тоді знали, що французький королівський рід з Києва походить. І отак текли століття, – вдалася до художнього прийому Ольга Микитівна, від чого Міші ледве не зробилося зле, – а наш, український, рід, його нащадки воювали за Гроб Господень у хрестових походах, були по всім світі знані, як лицарі відчайдушні, у Столітній війні англійців шпетили і при Крессі, і під Парижом, Жанну Д’Арк ледве не врятували, вопшем, давали там жару цим французікам. І шо головне – всі знали, шо то українці, поважали їх страшне. І ось отак багато століть усе було. А потім, сам понімаєш, грянула у Франції революція. Бастилію зруйнували, по камінцю рознесли, короля казнили, горопашні, ну, і всяких аристократів почали, значить, вирізати, голота. Багато тоді крові благородної пролилося, кілька відгалужень королівського роду, що тяглися ще від Анни, було під корінь вирізано. Але декілька українських аристократичних гілок збереглися, подалися вони на еміграцію. Більшість у Європі залишилася – у Флямандії, у Іспанії, у Грецію хтось подався. Деякі через океан, до Аргентин та Бразилій. А один, найсміливіший, плюнув на всьо, зібрав дружину з дітлахами та чкурнув до Російської імперії. Оселився на Полтавщині, неподалік від Миргороду. Прізвище його було Рояль. То по-французьки значить «королівський». Таке ото, позначка і пам’ять про високе походження, понімаєш?

– Ага, – пожвавився Міша, прикинувши, що історії від Французької революції до сьогодення залишилося якихось два століття, а значить, невдовзі має бути розв’язка.

– Ну, і жив той Рояль собі, не тужив. Недовго. А тут бац – Наполеон увійшов зі своєю армією. Знову війна, напряженіє. Рояль просто жити спокійно хотів, а його шо руські, шо французькі задовбували, мовляв, давай до нас, ти ж наш. Але він від усіх відкупився. Отак потім іще сто років прожив цей славетний нащадок української королівни. А потім прийшла і до Росії революція. А потім – війна гражданська, сам знаєш. І знову тягомотина почалася, всім він не подобається. Одним – бо не руський, іншим – бо не українець, третім – бо буржуй, четвертим – бо експлуататор, п’яті його взагалі жидом вважали, бо інакше звідки в нього стільки грошей і маєток. Як такій голоті поняти, що таке справжня аристократія? Ото й ніяк. У дев’ятнадцятім році зайшли до Миргорода більшовики та й розстріляли Рояля і дружину його. А дітей забрали на перевоспітаніє. Такі діла.

– А, то ви, виходить, донька його? – з полегшенням спитав Міша.

– Ти шо, здурів? По-твоєму, я дев’ятнадцятого року народження? – обурилася Ольга Микитівна.

– Ой, вибачте, не порахував. Ви й на п’ятдесят не виглядаєте, а я вам майже сотню накинув.

– Обольстітєль, – усміхнулася йому Рояльчук, і сантехнику раптом стало моторошно. – Думай же, Міша, шо патякаєш. Я онучка конюха тієї родини шляхетної. Більшовики усій прислузі, що тоді в домі була, коли Рояля розстрілювали, дали по імені хазяїна прізвища. Рояльчуки, Рояльські, Рояленки. Один грузин навіть був, то він Роялешвілі став.

– Як цікаво!

– Отож, отож. Життя, Міша, напрочуд цікава річ.

– А чому ця історія повчальна? – по хвилині мовчанки спитав сантехник.

– Га? – не зрозуміла Ольга Микитівна.

– Ну, ви сказали на початку, що це цікава та повчальна історія.

– А-а-а, це… Ну аякже, хочеш благородну королівську хвамілію – прислужуй правильним людям, – пояснила вчителька.

* * *

Паша обійшов два магазини за рогом в якісь п’ятнадцять хвилин. Усе, крім жирної сметани, знайшов і вирішив повертатися. «Нічого не зробиться бабці», – усміхнувся сам собі та почимчикував назад.

На першому поверсі, ліворуч, при дверях із величезною страшною діркою, яку, мабуть, міг пробити лише артилерійський снаряд, стояли двійко стрьомних персонажів. Стара, фарбована набіло бабега з кричущим макіяжем, убрана в якогось кислотного кольору обтислу сукенку, спиралася на плече стариганя з невеличкою сокирою в руках. Паша хотів мовчки пройти повз них, але дід заступив йому дорогу.

– Прівєт, закурити маєш? – поцікавився він у сантехника.

– Наверху, – коротко відповів Паша, намагаючись усе ж оминути діда.

– Шо ти втираєш, командир, яке наверху? Ти ж не місцевий, не живеш тут.

– Я на роботі, кран чинимо, – мирно пояснив він.

– Це кому?

– У вісімнадцятій.

– А-а-а, у Рояліхи?

– Так, у неї, – не вдаючись у деталі, сказав Паша, майже прослизнувши.

Але старий доволі жваво, як на свій нікчемний вигляд, притис Пашу до стіни, натиснув руків’ям сокири на шию. Паша одразу зрозумів, що це не жарт – про його шию дід турбуватися не стане, руків’я добряче перетисло горлянку.

– Та Рояліха дурна, – спокійно розповідав старий. – Розказує всім, що сама ледь не королівського роду, типу звідти і прізвище, французьке. Але ми тут всі знаємо, що насправді вона Кучеренко, а Рояльчуком її тата, секретаря міськвиконкому, стали називати, коли він на з’їзді партії нажрався та наблював у рояль в актовій залі. А він їй розповів чухню про їхній родовід. Шаріш?

– Та який рояль? Може, піаніно? Звідки там міг бути рояль, в актовій залі на з’їзді компартії? – Паша аж забув про сокиру, заскочений несподіваною інформацією.

Натомість він відчув, як до скроні притислося щось кругле, смердюче і холодне. Паша скосив очі ліворуч. Бабега наставила йому до голови невідь-звідки взяту рушницю.

Паша смикнувся, але залізо боляче вперлося йому у вилицю, а сокира натиснула на шию сильніше, перекриваючи повітря.

– Шо за цирк? – прохрипів Паша, усе ще сподіваючись вирішити конфлікт мирно, хоча двоє дегенератів зі зброєю явно не залишали шансів на мирне вирішення.

– Командір, не смикайся, і все буде чудово, – пояснив чувак із сокирою.

– Да, – бабега підтакнула йому та нетерпляче скосила очі на пакет у руках сантехніка.

– Ми, командир, тебе би не зачіпали, – продовжував старий, – але подумалося раптом, що ти вип’єш з нами.

– Чого вип’ю?

– Водяри, командир.

– А у вас що, є?

– Нє, – роз’яснив нарешті ситуацію дід, – в тебе є.

Він трохи відпустив шию Паші, той опустив очі униз і побачив, що з пакета видніється горлечко пляшки.

– Це не моє. – Паша почав нервувати.

– Сонечко, – вступила бабега, тицяючи йому в обличчя