Олексiй Чупа - Казки мого бомбосховища

– Серйозно?! – вирвалося у хлопця.

– Саме так, зайчику. Давай не вийобуйся, діставай водяру і пий з нами.

– А то що?

– А то я тобі голову знесу, муділа.

Слідом за цим настала пауза в кілька секунд, потім баба зробила якийсь рух пальцем, щось клацнуло, і Паша вирішив, що з ними сперечатися і справді не варто.

Паша не надто любив алкоголь і компанії неадекватів. Пили вони мовчки, без закуски і навіть запивки. Горілка була тепла і від того зовсім бридка. Паша відчував, як його розвозить – у таку спеку й на порожній шлунок, – але напруга і обережність відступали. Після третьої стопки ці двоє здалися йому доволі-таки милими людьми, навіть попри те, що мужик раптом підвівся і зник у квартирі з простреленими дверима, а жінка залишилася сидіти, тримаючи його під прицілом. Потім старий повернувся з новою пляшкою горілки, знову розлив. Тепер Паша, увійшовши в раж, пив без примусу, охоче і більше. Старих майже не гребло, а ось він уже ледве міг говорити. Дід зганяв до квартири ще раз, останній. Цю пляшку пили вже з горла, великими ковтками. Коли закінчили – старі зникли.

Паша просто п’яно і втомлено заплющив очі на кілька хвилин, а коли відкрив – чувака з сокирою та фарбованої бабеги з рушницею уже не було. Тільки з квартири, під якою він сидів, звучала якась жорстка музика. Паша вилаявся, зібрався і, тримаючись за поручні, підхопив пакет і поповз угору, до клієнтки.

* * *

Міша слухав Ольгу Микитівну уже третю годину і був повний ненависті. Паша зник, обіцяний Борюсік не приходив, пані Рояльчук не замовкала. Аж врешті за дверима почулися важкі кроки і в двері забарабанили руками.

Міша кинувся до входу, відчинив, і в коридор ввалився в дупу п’яний Паша. Він не міг сказати ані слова, тільки мукав і тицяв у руки господині пакет із продуктами. Ольга Микитівна дивилася на нього перелякано.

– Паша, Паша! Все в порядку? Де ти так довго був, Паша? – допитувалася вона, зазираючи йому в посоловілі очі.

Паша ледве стояв, спираючись на стінку спиною, але намагався із себе щось вичавити.

– Во во-о-о-о ов-во-о.

– Що? Що таке, соколику?

– В-во… во-о-о водки більше нема, – нарешті згрупувався Паша, викинув із себе ці слова та повільно почав осідати на підлогу.

Міша вхопив його попід пахви і, вибачаючись перед Ольгою Микитівною та бажаючи їй доброго здоров’я, потяг брата у під’їзд, а звідти на вулицю.

– Боже, це що ж робиться, такий мущина представительний, а так напився, – запричитала пані Рояльчук, зачиняючи двері.

Міша тим часом витяг Пашу з під’їзду і вклав на траві. Паша провалився у глибокий горілчаний сон, лише смішно похропував та плямкав губами. Міша сів із ним поруч, набираючи номер таксі.

Біля них пригальмувала червона іномарка, з неї вибіг смішний пузань, покрутився біля багажника, дістав кілька забитих вщент пакетів і зайшов до під’їзду. «Довбані алкоголіки, – подумав він, проходячи повз Пашу та Мішу, – як же ж можна так нажертися, щоб вирубитись?»

На першому поверсі його увагу привернула величезна діра в дверях квартири Вєркі Лабуги. Він обережно поставив пакети біля стіни і, підійшовши до дверей упритул, зазирнув у діру. Зсередини квартири миттєво вибіг Лісоруб і так само наблизився до дверей, тримаючи на плечі свою звичну сокиру.

– Альо, шо нада? Хто такий? А-а-а-а-а-а, – протягнув він, упізнавши пузаня, – прівєт, Борюсік! Закурити маєш?

Квартира № 19

Good bye, Lenin!

Усі ті, хто дружить із Фірманом, чудово знають: якщо Фірман дзвонить після дев’ятої години вечора, то в нього є справді важливі новини, справді щось сталося. Також вони знають, що Фірман нізащо не розповість ці новини телефоном, навіть не натякне, сталося добре чи погане. Він просто покладе слухавку і чекатиме в себе вдома того, кому подзвонив, навіть якщо тому бідасі доведеться пертися пішки через усе місто.

Ліма також був налаштований іти пішки близько чотирнадцяти кілометрів, як він одного разу перевірив на Google Maps. Фірман набрав його вже після опівночі, коли Ліма засинав. Громадського транспорту о такій порі в Макіївці ніколи й не було, отже, годі навіть сподіватися зловити автобус. Тому він неквапно вдягнувся, дозарядив свій плейєр, покурив на балконі, слухаючи нічне місто та вдивляючись у вогні електростанції неподалік, і лише тоді вибіг із під’їзду.

Увімкнув музику, вийшов подвір’ями на центральну вулицю та майже одразу побачив, як із боку автостанції вирулює у його бік якась пізня заблукала маршрутка. Він усміхнувся сам собі, підняв руку – і вже за хвилину м’яко колихався у темному салоні. Зловити нічну самотню маршрутку – це велике щастя, і Ліма, що за своє життя сходив нічну Макіївку пішки уздовж і впоперек, розумів це дуже добре. Зараз він дуже тішився, що йому вдалося так заощадити час і власні сили.

Уже за якихось півгодини він був на місці. Фірман мешкав у одному з найбільш спокійних і зелених районів міста, неподалік від залізничного вокзалу та диких фруктових садів, що були тепер на місці колишнього дачного кооперативу. Його будинок, велична, добротно збудована сталінка, Лімі подобався. Дім був великим і відносно старим, тут росло вже четверте покоління людей. Усі вони досконало знали одне одного і стороннім часто нагадували велику, розгалужену, хоча й не завжди дружну родину. Своїх вони втрачали і забували важко, новачків та чужинців приймали до себе неохоче.

Ліма до їхньої спільноти не рвався, хоча в будинку цьому регулярно бував уже з півтора десятку років і розбирався в усіх хитросплетіннях стосунків тамтешніх мешканців чи не краще за них самих. Дворові коти довірливо терлися об його руки, всі продавчині у довколишніх магазинах без питань відпускали йому в борг, молода квіткарка з четвертого поверху у під’їзді Фірмана час від часу стріляла в нього сигарету, а домогосподарки регулярно закликали його у свідки та консультанти в безкінечних своїх суперечках. Ліма не ліз до їхньої спільноти, він просто спостерігав її здаля, як спостерігають за життям мурах у банці. Почувався усе ж іншим, чужим, і, знаючи, наскільки вразливими та хиткими бувають подібні конструкції, дуже боявся порушити їх рівновагу.

Ліма піднявся на третій поверх і, аби не зчиняти серед ночі галасу на сходах, не став мучити дзвінок, а лише легенько постукав зігнутим пальцем у двері квартири Фірмана. Той відчинив моментально, ніби чатував при вході. З першого ж погляду на обличчя друга