Анна Стоун - Леді Вольфрам , Анна Стоун

— Ви ж його знаєте! Він у нас надто розбірливий! — без тіні докору промовила Пауліна.

— А що ми все про Ала та про Ала? У нас що інших хлопців немає? — дівчата знову залилися сміхом, а від ферми почувся поросячий вереск.

Вранці неможливо було розрізнити де свині, а де друзі Кірта. Усі були на одне обличчя — п'яні до поросячого вереску.

 Один лише Альбрехт повернувся додому на своїх двох, і лиш тому, що пішов раніше.

Світанок почав розфарбовувати небо коли він дійшов до будинку. Голова розколювалася від алкоголю, випитого за ніч.

 — Ох, Альбрехт, ще трохи... Де ж кімната?

Він випадково зачепив віник, і той упав йому під ноги. Хлопець, намагаючись більше нічого не зачепити, пробирався до своєї спальні. Розбудити матір та молодшу сестру йому дуже не хотілося. Будинок був зовсім крихітний, але двоповерховий. На першому поверсі знаходилася кухня та вітальня, на другому — дві спальні.

Втомлений, хлопець, не роздягаючись, впав на ліжко. Голова йшла обертом, а сон не приходив. Перевернувшись на інший бік, Альбрехт подивився на шкуру олениці причеплену до стіни.

Він іноді ходив на полювання з Кіртом. У їхніх лісах не було великої дичини, траплялися лише зайці та зрідка олені. А ось трохи далі бачили навіть кабанів. Стріляв із лука він так само добре, як інші міські хлопчаки. 

Крутився на ліжку Альбрехт, ще з пів години,  заснув лише коли прокукурікали півні. 

На ранок його ніхто не став будити, тому проспав він дуже довго. Але коли розліпив очі, голова боліла сильніше, ніж уночі. Здавалося, що по ній били кувалдою. Тіло налилося свинцем, тож піднятися з ліжка стало неможливо.

«Ну й нехай! — подумав він, натягнувши ковдру вище. — Мене ніхто не виганяє з ліжка!»

Посміхнувшись сам собі, Альбрехт знову заплющив очі та заснув.

Йому снилося, ніби він їде на коні в блискучих обладунках, а за ним слідом йде велике військо. Він керує армією. У справжньому житті Альбрехт ніколи не сів би на коня. Він їх змалку боявся — після того, як у сім років упав і ледь не розбився. Його тоді ледве виходили.

Але було одне, що змусило б його переступити через страхи — Клара. Якби вона раптом попросила він хоч на коня, хоч на дракона сів би. 

 Два роки тому її сім'я переїхала жити до іншого міста. Колись, дітьми, вони були нерозлучні. Альбрехт згадав з усмішкою, як він тягався за Кларою.

Альбрехта розбудив дзвінкий голос молодшої сестрички. Вона залізла на ліжко та почала його штовхати своїми маленькими ручками. Аллі виповнилося вісім. Вона була схожа на маленьку принцесу, допитливу та розумну. Дівчинка любила бігати та грати в різні ігри.

— Алло, дай поспати! — буркнув Ал, перевернувшись на інший бік.

Дівчинка, попри свій вік, не розуміла таких простих слів. Як це так — спати, коли можна бігати та стрибати?!

— Ал, прокидайся! Мені нудно! — над самим вухом продзижчала сестричка.

— Пограйся з мамою! — Альбрехт вдав, що спить. — Я втомився!

Дівчинка перелізла через нього і стягнула резинку, якою він зав'язував волосся у хвіст.

— Якщо Ал встане, Алла розповість йому новину!

— У твоїх іграшок сьогодні день народження?! Вєм.[2] — пробубонів Альбрехт, не розплющуючи очі.

— То очеві́шчє! Але́ я повє́м, хто приїджа́ на таргі![3] — дівчина знову застукала кулачками по його руці. — Баронеса Клара!

Почувши це ім'я, Альбрехт розплющив очі. Потягнувшись, він простягнув руку до резинки, але вирішив залишити волосся у спокої.

Підійшовши до маленького люстерка, що висіло у його спальні, Ал подивився на себе. Обличчя осунулося та трохи опухло. В такому вигляді точно не можна було виходити на вулицю.  До того ж шлунок вимагав їжі. Розчесавши волосся, Альбрехт поклав резинку на столик біля ліжка і пішов снідати. Або вже обідати…

[1] Аліський діалект імперії Каталі.

[2] Знаю. (Аліський діалект імперії Каталі)

[3] Звісно! Але я тобі скажу, хто приїджає на ярмарку. (Аліський діалект імперії Каталі)

________

Дорогі читачі. Під час редагування я змінила розташування. Раніше це був 11 розділ.