Анна Стоун - Леді Вольфрам , Анна Стоун

Розділ 8. Альбрехт

Альбрехт 

У невеликому містечку Рамплур, що знаходилося неподалік кордону імперії Каталі, було тихо та спокійно, як ніколи. Лише зрідка в чиїхось дворах починали гавкати собаки. Тихо було тому, що вся міська молодь пішла гуляти до лісу та до озера, щоб вдихнути востаннє свободи та погуляти вдосталь.

Справа була в тому, що один міський хлопець на ім'я Кірт одружувався. Його нареченою стала сіроока красуня Пауліна. З цієї щасливої ​​нагоди був влаштований парубоцький та дівич-вечір де гуляли друзі Кірта та подруги Пауліни.

Прощання з вільним життям було веселе та галасливе. Ліс гудів від музики та криків. На узліссі горіло багаття. У нього іноді підкладали хмиз, щоб воно не згасло. Коли всі пішли танцювати, біля вогню залишився лише хлопець із довгим, зав'язаним у хвіст, темним волоссям. Ворушачи сухою палицею обгорілі гілки, він задумливо дивився кудись у далечінь.

 Біля нього на землі лежала гітара. Хлопець прославився здібним музикою, тому завжди був бажаним гостем на святах, а коли всі дізналися, що він ще вміє співати, почали просити про це. Але сам хлопець не дуже любив показувати свій незвичайний співочий талант, бо вважав, що це не чоловіче заняття.

Попри веселу атмосферу, він був надзвичайно мовчазний. Він ніколи не був відлюдником, але здається саме від нього пішло слово інтроверт. Хоч він любив веселих друзів, але гучні звуки його більше втомлювали ніж додавали енергії.

Йому подобалося допомагати матері лікувати хворих та стояти замість неї за прилавком в сімейній аптеці. Він швидко усе запам’ятовував та міг відтворити будь-яку мазь чи настоянку, лиш один раз побачивши, як це робила мати. А ще йому подобалося вкінці всіх справ втікати у ліс та наспівувати чергову пісеньку під гітару.

Звали його Альбрехт. Він був сином травниці Мірти Шліман. У містечку всі його дуже любили за доброту та чуйність.

Природа щедро нагородила його зовнішністю, і у свої вісімнадцять він був справжнім красенем. Майже всі дівчата містечка зітхали по ньому, а він не звертав на них жодної уваги. Його темно-зелені очі дивилися тільки на біляву красуню Клару, і серце належало лише цій юній баронесі. 

Вони належали до різних соціальних верств, і це становило значну проблему. 

Альбрехт з усмішкою подивився туди, звідки долинали голоси. Друзі вдосталь веселилися. Вони влаштовували конкурси, грали у карти на бажання. Незабаром усі знову повернулися до вогнища та продовжили свої розваги.

Горілка та пиво лилися річкою, розмови та музика заглушали всі звуки. Захмелівши, друзі Кірта співали біля багаття пісні та розповідали вульгарні анекдоти. Їхня радість не затьмарювала навіть звістка про можливу війну з королівством Роен.

— Альбрехт, че́го нудиш? Пішли з нами грач в карти![1] — підійшов до хлопця один із друзів.

— Ні. Я не бенде грач на бажання! — похитав головою Альбрехт.

— Слабо? Боїшся, що програєш? — засміявся хлопець.

— Я? Боюся?! — схопився з місця Альбрехт, слова приятеля зачепили його за живе. 

У якийсь момент здоровий глуз вивітрювався з голови, залишалася лиш чітка місія — довести, що він не боягуз. Альбрехт не був майстром в бою на кулаках. Якби не старший на рік Кірт, який витягав його за комір з чергової бійки, Альбрехт навряд зміг би дожити до своїх років. На його щастя друзів він мав добрих.

Ал підсів до решти. Усі прийняли його радісними криками. Альбрехт не мав такого досвіду гри в карти, як його приятелі, тож особливо уважно дивився у свої карти, намагаючись нічого не пропустити. П'яні люди сповнені підступності. Він єдиний з усіх залишався тверезим, і йому було легше думати. У результаті він і виграв.

Невдовзі половина компанії побігла слідом за тим, хто програв, щоб теж повеселитися. Для того, хто програв, придумали бажання.

Альбрехт залишився сидіти в оточенні чотирьох чоловіків. Один із них курив цигарку, другий щось намагався розповідати, а інші вже спали.

В той самий час біля озера проходив дівич-вечір Пауліни. Він був набагато спокійнішим, ніж вечір Кірта. Дівчата співали пісні, водили хороводи та розповідали одна одній різні історії. Дівочий сміх розливався над озером, у якому сріблом виблискувала Селена. Існувало повір'я, що якщо дівчина перед своїм весіллям викупається в цьому озері за молодої Селени, то вона буде щаслива у шлюбі.

— Ой, Полін, поглянь! А це не твоуй благовірний там побіг? — вигукнула дівчина з копицею вогняного волосся.

— Дивись, дивись, там інші! На свинях, мабуть, побігли єздічь! Бідолашна тітка Шура! — розсміялася інша подружка.

Через декілька хвилин від ферми тітки Шури долинув поросячий вереск і крики. Дівчата залилися сміхом.

— Шкода, що тут немає нашого Альбрехта з його гітарою! От, Кірт, зараза, переманив його на свій бік! — посміхнулася Пауліна, поставивши руки в боки. — Зараз би послухали його.

— Якщо він ще може розмовляти! — розсміялася подруга. — Кірт, напевно, напоїв його цією гидотою!

— Ви як думаєте, кого він вибере собі в наречені? — раптом почервоніла рудоволоса, та сховала очі.

— Юж час! А то ще рік-два, і ми будемо старими дівами! — відповіла їй подруга, поправивши на плечах хутряну накидку.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍