Axolotl - Скривавлена зоря, Axolotl

— Бабусю, — сказала вона тихо, коли вони залишилися наодинці на кухні, — я… бачила щось.

Еріка повільно підняла на неї погляд.

— Що саме, дитино?

Астрід зіщулилася, згадуючи темну фігуру в кутку кімнати.

— Я не знаю. Але мені здалося, що воно було реальним. А ще… — вона знітилася, поглядаючи на амулет. — Він був гарячим.

Бабуся затримала погляд на срібному диску, що висів на її шиї, а потім тихо зітхнула.

— Значить, час настав.

— Час для чого? — Астрід напружилася.

Еріка простягнула руку, легенько торкнувшись амулета.

— Ти починаєш відчувати те, що інші не можуть.

— Але що це було, бабусю?

Жінка на мить задумалася, ніби зважуючи, що сказати.

— Тіні, що ходять між світами. Вони не завжди нас бачать, але іноді… вони помічають тих, хто може їх відчути.

Астрід здригнулася.

— Я не хочу їх відчувати.

Бабуся сумно всміхнулася.

— Я знаю, маленька. Але ти вже не можеш цього змінити.

Астрід стискала край светра, намагаючись усвідомити бабусині слова.

— А якщо це станеться знову?

Еріка підняла її руку й поклала на амулет.

— Тримай його. Він захистить тебе.

Дівчинка кивнула, хоча в її серці поселилося ще більше питань.

Захистить… від чого?

Тієї ночі Астрід довго не могла заснути. Вона лежала в ліжку, стискаючи амулет у долоні, і прислухалася до тиші в будинку.

Коли годинник на тумбочці показав 2:17, вона зрозуміла, що знову відчуває це.

Холод.

Не фізичний — глибший, немов вітер із місця, якого не повинно існувати.

Вона затамувала подих і міцніше стиснула амулет.

І саме в цю мить у кімнаті щось змінилося.

Темрява в кутку знову стала густішою. Але цього разу вона не просто ворушилася — вона дивилася.

Астрід не могла цього пояснити, але вона відчувала на собі погляд.

Щось — чи хтось — стояло по той бік світла, на порозі між світами.

Вона згадала бабусині слова: „Тримай амулет”.

Її пальці обхопили срібний диск, і цього разу тепло не просто вирвалося з металу — воно вибухнуло.

Світло.

Наче невидима хвиля пронеслася кімнатою, і темрява відступила.

Все тривало лише секунду.

Коли Астрід кліпнула, тінь зникла.

Кімната була такою ж, як і завжди.

Але вона знала: тепер усе змінилося.

Вона не просто уявляла це.

Щось було поруч.

І, що найгірше, тепер воно знало, що вона може його бачити.