Axolotl - Скривавлена зоря, Axolotl

Глава 1. “Шепіт у темряві”

Астрід було шістнадцять, коли вона вперше зрозуміла, що щось не так.

Вона поверталася додому зі школи, коли відчула це — знайоме, але водночас невловиме відчуття.

За нею стежили.

Спершу вона думала, що це просто уява. Осінній вечір був холодним, вуличні ліхтарі кидали довгі тіні на мокрий асфальт, а вітер грався опалим листям.

Але з кожним кроком її впевненість зростала.

Вона різко озирнулася.

Вулиця була порожня.

Жодних фігур у тіні, жодних кроків за спиною.

Але її шкіра вкрилася мурашками.

Вона пришвидшила ходу, намагаючись переконати себе, що це лише нерви.

Проте, коли вона дійшла до дому, її серце все ще билося прискорено.

І хоча вона не бачила нічого незвичайного…

…вона знала, що це був не просто вітер.

Тієї ночі Астрід прокинулася від дивного відчуття.

Щось було не так.

Кімнату огортала темрява, розрізана лише слабким світлом місяця, що пробивалося крізь фіранки.

Спершу вона не могла зрозуміти, що саме її розбудило.

А потім почула це.

Шепіт.

Тихий, майже нечутний, він лунав, немов вітер у коридорі.

Її ім’я.

— Астрід…

Дівчина різко сіла в ліжку, серце шалено калатало.

Вона провела поглядом по кімнаті, намагаючись знайти джерело звуку.

Вікно було зачинене. Двері теж.

Але голос знову пролунав, цього разу ближче.

— Астрід…

Вона відчула, як щось холодне пробігло вздовж хребта.

Це не сон.

Її пальці машинально знайшли амулет на шиї.

Срібний диск був теплим.

Дівчина затримала подих, вслухаючись у ніч.

Шепіт замовк.

Але вона знала: він досі тут.

Вранці Астрід мовчки ковтала каву, намагаючись відігнати втому.

— Ти сьогодні ще блідіша, ніж учора, — кинув Себастіан, ледве глянувши на неї з-за екрана телефона.

Вона стиснула чашку.

— Я погано спала.

Брат пирхнув.

— Це тому, що ти забиваєш голову дурницями.

Астрід різко підняла очі.

— Ти навіть не знаєш, що сталося.

— Дай вгадаю, — Себастіан відкинувся на спинку стільця. — Знову „відчуття”, так?

Вона закусила губу.

— Це не просто відчуття. Вночі хтось шепотів моє ім’я.

— Уві сні?

— Ні! — вона роздратовано поставила чашку на стіл. — Я прокинулася. Це було реальним.

Себастіан лише скептично зітхнув.

— Астрід, це все в твоїй голові. Ти читаєш занадто багато містики, а потім починаєш вигадувати...

— Я нічого не вигадую!

Його погляд змінився.

— Окей, тоді що ти хочеш почути від мене? Що вночі до тебе приходять примари?

Астрід мовчала.

Себастіан покрутив у руках ложку.

— Тобі просто треба виспатися. І припинити жити у фантазіях.

Вона стиснула кулаки.

А якщо це не фантазія?

Астрід ще довго обдумувала слова брата.

Можливо, Себастіан мав рацію.

Можливо, це справді лише втома.

Але шепіт… Він був реальним.

І що більше вона про це думала, то більше відчувала, що вже стикалася з чимось подібним.

Наступного дня після школи вона пішла до бібліотеки.

Відділ міфології завжди був її улюбленим.

Вона перегортала старі сторінки, шукаючи хоч якісь згадки про шепіт, темряву, голоси.

І ось, серед пожовклих сторінок, її пальці натрапили на фразу, від якої серце пропустило удар.

„Старі боги не говорять голосно. Вони шепочуть. Тим, хто може їх чути.”

Астрід ковтнула клубок у горлі.

Вона перечитала цю фразу ще раз.

Шепочуть.

Якщо це був лише сон, то чому вона знала, що це правда?

Астрід уважно вчитувалася в текст, її пальці тремтіли, коли вона гортала сторінки.

Старі боги не говорять голосно. Вони шепочуть. Тим, хто може їх чути.

Що це означає?

Вона продовжила читати.

„Ті, хто народжені під знаком змін, можуть відчувати їхню присутність. Вони говорять крізь сни, через вітер, у темряві, коли інші мовчать.”

Серце закалатало швидше.

Астрід глянула нижче й завмерла.

Серед древніх символів було ім’я.

Вона не знала, як воно звучить уголос, але коли її очі пробігли по ньому, у голові пролунав слабкий відгомін голосу, знайомого і водночас чужого.

„Астрід…”

Вона різко зачинила книгу.

Їй здалося, що вітер за вікном заграв у шибку, неначе хтось хотів привернути її увагу.

Вона провела пальцями по срібному амулету на шиї.

Чому здається, що це ім’я — частина мене?

Астрід вийшла з бібліотеки пізно ввечері.

Небо вже затягнули важкі хмари, і вітер гнав опале листя вузькими вуличками.

Вона намагалася не думати про ім’я, яке побачила в книзі. Але воно не йшло з голови, пульсувало у скронях, немов чекало, коли вона його визнає.

Хто ти?

Її пальці машинально торкнулися амулета, і в ту ж мить повітря стало… інакшим.

Вітер змінив напрямок. Він більше не просто шумів у гілках дерев.

Він говорив.

„Астрід…”

Вона різко зупинилася.

Серце вистрибнуло в горло.

Навколо нікого.

Ліхтарі відкидали тремтливі тіні, а вдалині чувся лише звук автомобілів.

Але голос…

Він був поруч.

Не в голові.

Не в уяві.

Поряд.

Вона заплющила очі, затамувавши подих.

Що, якщо я відповім?

Її губи ледь чутно прошепотіли:

— Хто ти?..

Вітер завмер.

А потім…

Тінь за рогом ворухнулася.

Астрід застигла.

Тінь була висока, розмита, ніби її обриси розчинялися в повітрі.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍