Axolotl - Скривавлена зоря, Axolotl

Частина 2. Пролог

Астрід було дев’ять, коли вона отримала амулет.

Це сталося одного холодного осіннього вечора, коли вітер гойдав гілки старого ясеня за вікном їхнього будинку. Вони з бабусею сиділи біля каміна, і полум’я відкидало мерехтливі відблиски на дерев’яну підлогу.

Бабуся Еріка завжди здавалася їй особливою. Вона говорила спокійно, але в її голосі звучала сила, від якої навіть дорослі мимоволі вслухалися в кожне слово. Її довге сиве волосся було заплетене в косу, а на руках завжди поблискували срібні каблучки зі стародавніми знаками.

— Астрід, у мене є для тебе дещо, — сказала бабуся, і дівчинка помітила, як у її очах блиснуло щось тепле, але водночас серйозне.

Вона простягнула руку, і на її долоні лежав срібний амулет — круглий, трохи потьмянілий, але все ще красивий. У центрі його викарбувано було старий символ: змії, що згорнулися кільцем, кусаючи власний хвіст.

— Що це? — захоплено запитала Астрід, боязко торкаючись металу.

— Оберіг, — відповіла бабуся. — Його носила моя бабуся, а до неї — її мати. І тепер він твій.

— Але навіщо? — дівчинка звела на неї допитливий погляд.

Еріка легенько всміхнулася, але в її очах промайнув тінь суму.

— Щоб захистити тебе.

Астрід не одразу зрозуміла, що це означає, але відчуття було дивним. Наче всередині неї щось відгукнулося на ці слова.

Вона взяла амулет у руки й відчула, як метал був несподівано теплим, ніби зберігав у собі дотик бабусі.

— Ти ніколи не повинна його знімати, — сказала Еріка, нахиляючись ближче. Її голос став майже пошепки. — Він належить тобі. І він знає, коли ти потребуєш допомоги.

Астрід не знала, що саме мала на увазі бабуся. Але вона вже тоді зрозуміла: цей амулет — щось більше, ніж просто прикраса.

Астрід уважно розглядала амулет, перевертаючи його в пальцях. Срібний диск був прохолодним, а вирізьблений символ змії здавався надто давнім, ніби прийшов з іншого часу.

— Це знак, — пояснила бабуся, спостерігаючи за нею. — Він означає вічний цикл, початок і кінець, які з’єднуються в одне.

Астрід трохи насупилася.

— Як день і ніч?

Еріка кивнула.

— Саме так, маленька. Як життя і смерть.

Дівчинка мимоволі стиснула амулет у кулаці. В її дитячій свідомості такі слова звучали лячно, але голос бабусі був спокійним, майже заспокійливим.

— Чому він має мене захищати? — обережно запитала вона.

Бабуся на мить затримала погляд на її обличчі, ніби вирішуючи, що можна сказати, а що краще приховати.

— Бо ти — особлива, — нарешті промовила вона.

Астрід моргнула.

— Усі так кажуть, коли хочуть пояснити щось незрозуміле.

Еріка тихо засміялася.

— Ти розумна. Але є речі, які ми ще не готові зрозуміти.

Дівчинка зітхнула. Вона не любила таких відповідей.

Бабуся простягнула руку, ніжно торкнувшись її плеча.

— Просто пообіцяй мені, що завжди носитимеш його. І якщо одного дня він стане гарячим — не ігноруй це.

Астрід відчула, як всередині щось стислося.

— Він що, живий?

— У нього є пам’ять.

Її очі стали круглими від здивування, але щось у тоні бабусі не дозволяло їй сумніватися.

Дівчинка повісила амулет на шию. Він знову був прохолодним, але їй здалося, що коли вона його торкнулася, то відчула ледь помітний, теплий відгук.

— Пообіцяй мені, Астрід.

Дівчинка кивнула.

— Обіцяю.

В ту мить вона ще не розуміла, наскільки важливою була ця обіцянка.

Перші кілька днів після того, як бабуся подарувала їй амулет, нічого не змінилося.

Астрід носила його під светром, звикаючи до його ваги на шиї. Вона не часто думала про бабусині слова — у її дев’ять років захист здавався чимось далеким і незрозумілим.

Але потім… почалися дивні сни.

Спочатку вони були уривчастими. Темрява, в якій мерехтіли бліді силуети. Вітер, що ніс шепіт незнайомою мовою. І холод. Такий сильний, що навіть уві сні він пробирав до кісток.

Одного разу вона прокинулася серед ночі, вся в холодному поту, і в перші секунди не могла зрозуміти, чому її тіло тремтить.

Тоді її пальці торкнулися амулета.

Він був теплим.

Ні, не просто теплим — гарячим, немов би поглинув полум’я.

Астрід різко сіла на ліжку, дивлячись на маленький срібний диск, що мерехтів у тьмяному світлі нічника.

Її серце калатало, а в грудях наростало дивне передчуття, ніби щось стояло поруч, у темряві кімнати.

Вона напружено вдивлялася в кут, де стіни зливалися в темну пляму.

Їй здавалося, що там щось є.

Щось невидиме.

Щось, що теж дивилося на неї.

Астрід намагалася дихати рівно, хоча її серце гупало так сильно, що, здавалося, луна розносилася кімнатою.

Вона сиділа на ліжку, стискаючи амулет у долоні. Він пульсував теплом, немов відгукувався на її страх.

Темний кут кімнати здавався глибшим, ніж мав би бути.

Вона могла заприсягтися: там щось рухнулося.

Маленька, ледве помітна тінь, яка ворухнулася, ніби дихала разом із нею.

Астрід закліпала, намагаючись переконати себе, що це просто гра світла.

— Це сон, — прошепотіла вона сама собі.

Але коли кліпнула ще раз, тінь була вже ближче.

Дівчинка схопила ковдру, ніби вона могла її захистити.

Її долоня інстинктивно стиснула амулет.

Раптом гаряча хвиля розлилася від срібного диска, змушуючи її затамувати подих.

Тінь різко здригнулася.

А потім…

Зникла.

Наче її й не було.

Астрід ще довго сиділа, не зводячи очей з порожнього кута кімнати.

Врешті-решт, вона повільно опустилася на подушку, але сон уже не прийшов.

Лише одне питання крутилося в голові:

Що це було?

Наступного ранку Астрід прокинулася виснаженою. Очі пекли від недосипу, а в голові пульсувало напруження.

Вона не наважилася розповісти про нічний кошмар матері чи брату. Але коли бабуся приїхала до них у гості, дівчинка не стрималася.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍