Чарльз Діккенс - Девід Копперфілд

коштував мені три пенси. Потім у бакалійній крамничці ми купили яйце і шматок смугастої шинки; мені здалося, що я дістав багато решти з другого свого блискучого шилінга, а тому я визнав Лондон дуже дешевим місцем. Заготувавши провіант, ми рушили крізь величезний гамір і галас, який неймовірно приголомшив мене. Пішли ми через міст, що, без сумніву, був Лондонським мостом (здається, вчитель навіть пояснив це мені, але я майже спав), аж доки не дісталися бідного будинку, який був частиною якоїсь богадільні; я зрозумів це з зовнішнього вигляду будинку і надпису над ворітьми, який оголошував, що богадільня ця збудована для двадцяти п'яти бідних жінок.

Вихователь із Салем-Гаузу відчинив одні з кількох маленьких чорних дверей, які були дуже схожі між собою; збоку і згори біля кожних дверей було по маленькому скісному віконцю. Ми увійшли в кімнату однієї з тих бідних старих жінок; вона саме тоді роздмухувала вогонь, щоб зігріти воду в казанку. Побачивши вихователя, стара припинила роботу, поклала міхи для роздмухування на коліна і пролепетала щось схоже на «мій Чарлі!». Але побачивши мене, вона підвелась і, потираючи руки, збентежено й незграбно спробувала зробити реверанс.

— Чи можете ви приготувати цьому юному джентльменові його сніданок? — спитав вихователь із Салем-Гаузу.

— Чи можу я? — сказала стара. — Таки можу, напевно.

— Як почувається сьогодні місіс Фіббітсон? — спитав вихователь, глянувши на другу стару жінку, що сиділа у великому кріслі перед вогнем. Жінка ця являла собою таку купу лахміття, що я й донині радий, що тоді помилково не сів на неї.

— Ах, їй дуже погано, — відповідала перша стара жінка. — Сьогодні — один з її поганих днів. Коли б вогонь згаснув чомусь, так вона, мабуть, теж загасла б і ніколи більше не повернулася до життя.

Я теж глянув на неї. Хоч день був теплий, та вона начебто не думала ні про що, крім вогню. Мені здавалося, що вона навіть заздрить казанку, який стоїть на вогні. Маю підстави гадати, її розгнівало те, що вогонь змушений був варити для мене яйце й смажити шинку. Я побачив на власні здивовані очі, як вона погрожувала мені кулаком, коли пророблялися ці кулінарні операції і ніхто інший не дивився на неї. Сонячне проміння проходило крізь віконце, але вона повернулася спиною до сонця і загороджувала вогонь спинкою крісла, так, ніби то вона зігрівала вогонь, а не навпаки. Дуже недовірливо стежила вона за полум’ям. Готування мого сніданку закінчилося, вогонь запалав дужче, і стара так розвеселилася, що голосно розсміялася. Дуже немелодійний сміх у неї був, мушу сказати.

Я взявся за свій сірий хліб, яйце і шмат шинки, що до них приєднали кухоль молока, і почав розкішний бенкет. У самому розпалі цього бенкету стара звернулася до вихователя:

— Ви захопили з собою флейту?

— Так, — відказав він.

— Заграйте на ній, — благально мовила стара. — Заграйте.

Тоді вихователь засунув руку за обшлаг свого пальта і витяг флейту, розділену на три частини, згвинтив її та негайно почав грати. Я маю враження, після багатьох років міркування про це, що ніколи ніхто в світі не грав гірше. Звуки ці були найжахливіші з усіх природних або штучних звуків, які я будь-коли чув. Не знаю, що то був за мотив, — якщо взагалі було щось подібне до мотиву в його грі, в чому я маю великі сумніви, — але вплив цієї музики на мене був такий, що спочатку я згадував усі свої лиха, допоки не стало важко втримати сльози; потім я втратив апетит; і нарешті, мені так захотілося спати, що я вже не міг тримати відкритими очі. Тож вони заплющувалися дедалі міцніше, і я почав куняти… Все пливе переді мною в якомусь тумані. У тумані пливе маленька кімната, з відкритим буфетом у кутку і з твердими стільцями, у тумані — малесенькі східці, що ведуть до кімнати нагорі, і три павичеві пера, що висять над каміном — пригадую, увійшовши, я уявив собі, що подумав би павич, коли б знав, яка доля судилася його оздобі… Я куняю, я засинаю. Зникають звуки флейти, чую я натомість рипіння коліс поштової карети, і я знову їду. Карету штовхнуло, я раптом прокинувся, знову чую звуки флейти, вихователь із Салем-Гаузу сидить, схрестивши ноги, і журно грає, а стара в захваті слухає його. Ось вона зникає в тумані, зникає в тумані й він, зникає в тумані все, нема вже ні флейти, ні вихователя, ні Салем-Гаузу, ні Девіда Копперфілда — нічого, крім важкого сну.

Мабуть, мені наснилося, що, коли він дмухав у цю нещасну флейту, стара, яка в екстазі все ближче і ближче підходила до нього, схилилася над спинкою його стільця й любовно обійняла за шию, а він на мить зупинив свою гру. Я був у якомусь перехідному стані між сном і явою, бо саме в той час чи за мить по тому, як він закінчив грати, — а це дійсно-таки відбулося насправді, — я побачив і почув, як ця сама стара спитала місіс Фіббітсон:

— Хіба ж не чудово?

А міс Фіббітсон відповіла:

— Авжеж, авжеж! — і кивнула головою в бік вогню. Я підозрюю, що саме вогневі вона приписувала цю музику.

Коли я, мабуть, довгенько покуняв, вихователь Салем-Гаузу знову розгвинтив свою флейту на три частини, поклав її назад за обшлаг пальта і пішов зі мною геть. Дуже швидко ми зустріли карету і сіли на дах. Але я так смертельно хотів спати, що за першої ж зупинки мене поклали всередину, де не було пасажирів. Там я міцно спав. Прокинувшись, я побачив, що коні поволі тягнуть карету на крутий пагорб між зеленими деревами. Карета зупинилася, прибувши на кінцеву станцію.

Ми з вихователем пройшли коротку відстань до Салем-Гаузу. Цей будинок був оточений високою цегляною стіною й мав дуже похмурий вигляд. Над ворітьми в цій стіні висіла дошка з написом «Салем-Гауз». Ми подзвонили, і крізь ґрати у воротах на нас глянуло сердите обличчя; коли ворота відчинилися, я побачив, що обличчя це належить дебелому чоловікові з дерев'яною ногою; у нього була товста бичача шия, опукле бичаче чоло і коротко пострижене волосся на голові.

— Новий хлопчик, — сказав вихователь.

Чоловік з дерев'яною ногою окинув мене всього поглядом — це не забрало багато часу, бо я був істотою невеликою — замкнув ворота за нами і витяг ключ зі шпарини. Ми пішли до будинку серед темних дерев. Раптом чоловік з дерев'яною ногою гукнув моєму супутникові:

— Гей!

Ми обернулися. Він стояв перед дверима своєї маленької сторожки, тримаючи пару черевиків у руці.

— Ось! Швець заходив, — сказав він, — коли вас не було, містере Мелл. Він каже, що не може їх більше полагодити. Він каже, що тут і шматка колишніх черевиків не лишилося. Він дивувався, що ви сподіваєтеся полагодити це.

Сказавши так, він жбурнув черевики містерові Меллу. Той повернувся на кілька кроків назад, щоб підняти їх, і дивився на них (дуже розпачливо) весь час, поки ми йшли разом. Тоді я помітив уперше, що черевики на його ногах були ще гіршими і що його шкарпетка стирчить в одному місці, наче брунька.

Салем-Гауз являв собою квадратну цегляну будівлю з флігелями, вигляд він мав голий