Чарльз Діккенс - Девід Копперфілд

такою приємною, як вечір, бо похолоднішало. Я сидів, затиснений між двома джентльменами — хрипкоголосим та іншим. Засинаючи, вони мало не розчавили мене. Іноді вони так боляче стискали мене, що я не міг утриматися від крику:

— О, будь ласка!

Вони незадоволено прокидалися. Навпроти мене сиділа літня леді, яка, загорнута у велике хутряне манто, скидалась у темряві більше на копицю сіна, ніж на леді. Ця леді везла з собою кошик і не знала, куди його подіти. Нарешті їй спало на думку, що ноги в мене короткі, а тому кошика можна поставити під мене. Дуже мучив мене цей кошик, я почувався зовсім нещасним. Та варто було мені хоч трохи ворухнутися, як посуд у кошику починав бряжчати, а леді люто штовхала мене ногою, говорячи:

— Слухайте, ви, не метушіться! Ваші кістки певно ще досить молоді!

Нарешті, зійшло сонце, і сон моїх супутників став легший. Не можна і змалювати труднощів, які переборювали вони уві сні, жахливо зітхаючи й хропучи. Що вище підіймалося сонце, то легше ставало їм спати, і помалу вони один по одному прокинулися. Мене дуже здивувало, пригадую, що кожен з них намагався вдати, ніби він зовсім не спав. Ще й тепер дивує це мене, бо я часто бачив, що з усіх слабкостей людина найменше схильна визнавати, що заснула в поштовій кареті. Так я й досі не можу зрозуміти цього.

Зайве й казати, яким чудовим місцем здався мені Лондон здалеку, як уявляв я собі пригоди своїх улюблених героїв там, як вирішив я, що в Лондоні більше див і лиха, ніж у всіх містах світу. Помалу наближалися ми до нього і вчасно прибули до заїжджого двору у Вайтчепелі. Забув, чи то був «Синій бик» чи «Синій ведмідь». Та пригадую, що то було «Синє Щось», і зображення його намальоване було на задку нашого диліжанса.

Кондуктор глянув на мене, сходячи на землю, і проказав у двері контори:

— Хто чекає тут на хлопчика, записаного в книгу під ім'ям Мердстон з Блендерстона, графство Суффолк, до запитання?

Ніхто не відповідав.

— Спитайте про Копперфілда, будь ласка, сер, — сказав я, безнадійно поглядаючи вниз.

— Може, хто чекає на хлопчика, який записаний під ім'ям Мердстона з Блендерстона, графство Суффолк? Цей юнак також носить ім’я Копперфілда і має чекати, коли за ним прийдуть, — сказав кондуктор. — Гей! Чи тут чекає хтось на такого?

Ніхто не чекав на мене. Я збентежено озирнувся навкруги, але запитання кондуктора не справило ніякого враження на всіх присутніх, крім одноокого чоловіка в гетрах, який порадив начепити мені нашийника та прив'язати в стайні.

Принесли східці, і я зійшов слідом за тією леді, що скидалася на копицю сіна; я не насмілювався й ворухнутися, поки не забрали її кошика. Тим часом усі пасажири залишили карету, незабаром винесли багаж, коней відвели ще раніше, і ось кілька слуг відкотили карету вбік. Та все ще ніхто не з'являвся за вкритим пилюгою хлопчиком з Блендерстона, графство Суффолк.

Я був самотніший за Робінзона Крузо, бо самотності Робінзона Крузо ніхто не міг бачити. Я завітав до контори і на запрошення клерка сів на ваги, що на них важили багаж. Поки я сидів, дивлячись на згортки, пакунки та книжки, вдихаючи запах стайні (назавжди відтоді пов’язаний для мене з тим ранком), вервечка найжахливіших думок марширувала через мій мозок. А що, коли ніхто не прийде за мною, то чи довго згодяться вони тримати мене тут? Чи вистачить мені сім шилінгів на цей час? Чи муситиму я спати вночі в одному з дерев’яних ящиків серед багажу і митися біля помпи надворі вранці, чи може мене виганятимуть кожної ночі та дозволятимуть приходити чекати на посланця, тільки коли вранці відчинятимуть контору? А що, коли нема ніякої помилки, і містер Мердстон вирішив просто таким чином позбутися мене — що тоді мені робити? Якщо вони й дозволять мені лишатися тут, доки я не витрачу своїх семи шилінгів, то я не можу сподіватися на дозвіл лишитися, коли почну вмирати з голоду. Це було б явно незручно і неприємно для відвідувачів, та ще й хазяї «Синього Чогось» ризикували би витратами на похорон. Коли б я подався геть і спробував пішки повернутися додому, то чи міг я сподіватися пройти такий довгий шлях і чи міг я бути певний у будь-кому, крім Пеготті, навіть коли б я дійшов додому? Може, варто розшукати найближчих представників влади і запропонувати свої послуги як солдата чи моряка? Та ні, я був занадто малий, і, мабуть, вони не взяли б мене. Цi думки й ще сотні подібних думок кидали мене в жар, я тремтів від поганих передчуттів. У самому розпалі цих гарячкових уявлень якийсь чоловік увійшов і прошепотів щось клеркові. Той зняв мене з вагів і передав прибулому, ніби я був куплений, зважений, оплачений і виданий покупцеві.

Виходячи з контори, рука в руку з цим новим знайомим, я нишком глянув на нього. То був худорлявий блідий молодий чоловік, з запалими щоками й з підборіддям, майже таким само чорним, як у містера Мердстона; але на цьому схожість закінчувалася, бо бакенбарди його були поголені, а волосся було не блискуче, а брудне та скуйовджене. Він був у чорному костюмі, теж досить брудному і зім'ятому, рукава й халяви були йому занадто короткі; його біла хустка на шиї була не зовсім чиста. Я не думав і не думаю, що ця хустка була єдиною білизною, яку він носив, але то була єдина білизна, яку він показував або про яку можна було хоч здогадатися.

— Ви — новий хлопчик? — спитав він.

— Так, сер, — відповів я.

Принаймні так я вважав. Я не знав цього напевне.

— Я — один з вихователів Салем-Гаузу, — сказав він.

Я вклонився йому і сповнився побожного страху. Я навіть соромився натякнути ученому і вихователеві Салем-Гаузу на таку рядову річ, як моя скриня, і ми пройшли чималеньку віддаль від двору, доки я насмілився зауважити про це. Ми повернулися після того, як я несміливо висловив думку, що скриня може пізніше стати мені в пригоді. Вихователь сказав клеркові, що візник має приїхати по скриню ввечері.

— Пробачте, сер, — мовив я, коли ми відійшли на ту ж відстань, що й раніше, — це далеко?

— Біля Блекгідза, — відповідав він.

— А це далеко, сер? — збентежено перепитав я.

— Далеченько, — сказав він. — Ми потім поїдемо поштовою каретою. Щось із шість миль.

Я почувався таким кволим і стомленим, що сама навіть думка про шестимильну прогулянку лякала мене. Я наважився сказати йому, що нічого не їв цілу ніч, і що коли б він дозволив мені купити щось поїсти, то я був би дуже зобов’язаний йому. Це його начебто здивувало, — пригадую, як він зупинився і глянув на мене, — і, поміркувавши деякий час, він сказав, що хотів завітати до однієї старої особи, яка живе поблизу, і що найкраще для мене було б купити трохи хліба або ще чогось корисного, поснідати в її домі, де ми зможемо дістати трохи молока.

Отож ми зазирнули у вікно пекарні, я вказав на кілька сортів хліба, але вихователь не схвалив мій вибір, нарешті ми вибрали добрий шматок сірого хліба, який