Єва Райн - Заручниця його історії , Єва Райн

12. Ласкаво просимо у мій світ

Як би я не намагалась продовжити нашу розмову, Марк віртуозно від неї ухиляється. Довелось навіть натякнути, що без його відвертості успіху нашої справи не буде. (Хоча я й з відвертістю в неї не дуже вірю). Але… Коли ми повернули на одну з центральних вулиць міста, мені здалося навіть, що він зловив той відкат, з провалом. І це ж він лише намагався поговорити. Але… Марк вдає, що нічого не сталося, я – що нічого не помітила. 

Мій перший провал, чи, не перший, а, який, я можливо, змогла запам'ятати й зрозуміти, стався, коли мені було 5 років. Тоді мама принесла додому чорне пухнасте кошеня з очима-намистинами і білими “носочками” на передніх лапках. 

Я їла якийсь джем за столом, а коли побачила, як Мася (так назвали кішку) тупцює до мене по килиму, і ворс того килима їй вище животика, то від радощів кинулась до неї. Я була малою, але вміла поводитись з тваринками. Та й з кішками росла з дитинства, вони були в селі у нашої бабусі, куди мама мене возила. А кошеня в нашій квартиці були моєю мрією, скільки я себе пам'ятала.

Я пам'ятаю, як іду до кімнати, щоб взяти лялькове ліжечко і запропонувати його кошеняті. Незважаючи на те, що мама одна виховувала мене, вона намагалась дати все, що тільки можна. Найкращі іграшки, поїздки, екзотичні фрукти. Вона намагалась порадувати мене. А виявилось, що радіти мені не можна. 

Коли я  прийшла з ліжечком до кімнати і… забула нащо його принесла, мама не звернула уваги. Вона саме понесла кошеня у ванну,  показати їй лоток. А коли повернулась, я сплеснула руками і закричала “Ура, кошентяко!” 

Мама і тоді ще не зрозуміла. Списала на дитячу емоційність. А потім, коли я награвшись з малям, нарешті заснула, а вранці знову побачила Масю і зраділа їй… Мама зблідла, посадила кошеня на подушечку, а мене повезла до лікаря… 

Здається, лікар той був не надто тямущим і почувши про кішку, заявив, що в мене алергія. На щастя, Масю мама не віддала, хоч і дуже хотіла після тих випадків. 

Потім я раділа несподіваному приїзду бабусі. А згодом вже не пам'ятаючи цього, і здивувалась, побачивши її на кухні… 

З того часу до моменту, коли я зрозуміла, що мені не можна радіти, минуло довгих п'ять років. І вже в десять я могла б зіграти роль в “Сімейці Адамсів” – така собі похмура дівчинка, яка навіть не усміхається. Провалів більше не було. Але… і радощів теж. Це… трішки сумно. Марку, порівняно зі мною, ще, мабуть, пощастило…

Доки я згадую своє дитинство, Марк привозить мене в розкішний бутік, де навіть манекени виглядають так, ніби відвідують модні покази. На моє німе питання в очах, відповідає, що йому в принципі, все одно, може й так, в його сорочці та порваних джинсах мене привезти, але мені явно буде не по собі. Що ж, таке піклування – це мило. Було б, якби ми були справжньою парою…

Він уважно оглядає мене з голови до ніг, не соромлячись висловлювати свої думки.

– Тобі потрібен класичний стиль, але не занадто офіційний, – каже він, вибираючи темно-зелену закриту сукню. – Щось таке, щоб було зручним і тобі личило. – пояснює. 

Я хитаю головою. 

Такого від нашої поїздки я точно не очікувала. 

– Якби ти відразу просто поговорив зі мною, а не викрадав мене, то і одяг підбирати не довелося б. – кажу і відразу про це жалкую, бо консультантка в жакетику в кольорах магазину ледь шию не звертає, витріщаючись на нас. 

– Пізно, Агато. Тому або погоджуйся, або обирай сама. 

Від цінника на сукні в мене починає паморочитись голова, я тут не те що обирати, я мимо пройти боюсь, щоб нічого не пошкодити. 

Як добре, що свого часу разом з умінням радіти, я змогла навчитись і не засмучуватись.

Про всяк випадок.

Тож тепер мені абсолютно все одно на свій вигляд в цьому бутику. І на забинтовані зап'ястя, і неукладене волосся, і на джинси рвані. Та й потім, ніхто тут не дивиться на мене, всі очі спрямовані на Марка. Певно, він тут відома особистість. Або ж просто хтось розділяє зі мною думку про те, що він справжній красунчик. 

– Давай це. – погоджуюсь. Не бачу сенсу витрачати час, та й сукня дуже гарна: колір нагадує траву у лузі навесні, а модель з тих, яку я б і сама для себе обрала.

Якби скільки заробляла. 

– Чудово! Ти не подумай, я не соромлюсь, чи щось таке. Просто хочу, щоб і тобі було комфортно. – винувато усміхається Марк. 

Ми проводимо в магазині десь з півгодини, і зрештою я виходжу в елегантній сукні і на підборах, яких уникала останні кілька років. На десерт ще – легке, але досить тепле пальто кольору кави з молоком. А в пакетах Марка - кілька комплектів білизни, пара нових джинс, зручні черевички та... зелений светр, що дивом тут знайшовся. Не такий, звісно, як був мій. Моєму до цього ще рости й рости. В сенсі якості ниток і вартості. 

Все це коштує, як моя річна заробітна плата або гонорар за всі три книги, якби вони мали втричі більший наклад. У мене таке відчуття, ніби я щойно підписала контракт з дияволом. Хоча… Може то й не відчуття? 

Коли ми під’їжджаємо до будинку, моє серце стискається. Особняк в елітному районі вражає розмірами і холодною величчю. Дизайнерський фасад із великими вікнами, мармуровими сходами і бездоганним садом виглядає так, ніби його створили для обкладинки архітектурного журналу. Але замість затишку він випромінює холод і відчуженість. Я відчуваю це навіть не зайшовши всередину. А зайшовши, в своїх відчуттях лише впевнююсь. 

Марк допомагає мені вийти з машини.

– Готова? – запитує, затримуючи мою руку у своїй.

– Ні, – зізнаюся чесно, але все ж вирівнюю спину.

Юрій і Ольга – прийомні батьки Марка – зустрічають нас у просторому холі. Виглядають так, наче вони в театр чи оперу зібрались: Юрій у бездоганному костюмі, що відтіняє його благородну сивину, Ольга в класичній кремовій сукні, з ідеально укладеним волоссям. Їхні погляди привітні, але стримані. І трішки здивовані. Ну гаразд, зовсім не трішки.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍