Єва Райн - Заручниця його історії , Єва Райн

– Спочатку ті провали були нечастими. Я навіть думав, що можу контролювати їх. І себе… Все змінилось, коли я одружився. – Марк замовкає, вдаючи, що вдивляється в дорогу. Ледь помітна зморшка між його брів стає виразнішою, глибшою. 

Чомусь, коли він починає говорити про одруження і дружину… якесь дивне відчуття клубочиться у грудях, коле неприємно… Не може поки зрозуміти і описати його. Але... 

– Потім я одружився і провали стали все частішими, до того ж, додалась агресія. Лють… Не знаю, як сказати, та я злився з приводом і без, ми постійно сварились…

– Може, ви просто не підходили одне одному? – припускаю я. 

– Не підходили? Не зовсім те слово, Агато. Ми – ідеально підходили! Для спільних фото в інстаграм і того, для чого одружились – для статусу. 

– Ти любив її? – завмираю в очікуванні відповіді. Вона багато на що відкриє очі. І на те, чи міг би Марк вбити – теж. Бо часто саме кохання ходять поруч зі смертю. З небезпекою. З втратою контролю… Воно може штовхнути нас на речі, яких ми б ніколи не зробили, якби не були закоханими… 

– Не знаю, Агато. Бо чим більше я був з нею, тим більше забував. І втрачав себе. 

– В коханні так буває. Навіть без нашої з тобою ем… особливості. 

– Не впевнений, що мова про кохання. Іноді я думав, що ненавиджу її. – вперше за кілометри дороги авто потрапляє в яму. Його стрясає так, що мене кидає в бік Марка, він замовкає і вибачається. 

Та тільки… це надто красномовно… 

– Ревнощі? – стріляю навмання, і… потрапляю в ціль. 

– Так. Я іноді буваю придурком, Агато. Не знаю, чи можна не любити і ревнувати водночас. Але я постійно намагався контролювати її. Можливо, відчував, що вона не любить мене… Якось так, та це вже не важливо. 

– Ти не можеш знати, що важливо, що ні. 

– З тобою важко сперечатись. Ти вмієш аргументувати. 

– А ти – з’їжджати з теми. 

– Бо тема – так собі…

– В нашому з тобою випадку немає тем так собі. Ми не можемо завчасно знати, де ховається істина. 

– Можливо ти права…

– Не можливо, а точно права! – користуючись тим, що Марк паркується в кінці довгої черги на заправці, повертаюсь до нього і задаю питання, що дряпало своїми кігтями горло, як тільки я сіла в його авто. – Чому ти думаєш, що вбив її? 

Марк мовчить. Користується, як і я, своїми привілегіями водія. Йому треба підігнати машину ближче, на місце, що звільнилось перед нами…