Єва Райн - Заручниця його історії , Єва Райн

11. Контракт

Марк прибирає аптечку, але не поспішає йти. Він трохи нервово витирає серветкою руки, а потім сідає навпроти мене. 

Після останньої його фрази я так і не знайшла слів, щоб щось запитати, чи щось сказати. Вона наскільки вибиває мене з колії, що я почуваюся безмовною рибиною, яку викинуло на шорсткий пісок берега. 

Однак, я не можу сказати, що вона мене лякає. Шокує? Так. Але не лякає.

Можливо тому, що ці провали...  цей стан після них... Ти наче втрачаєш відчуття часу і реальності, блукаєш десь між світами і часовими полюсами, а коли повертаєшся – в голові сумбур і хаос. Можливо, тут теж такий випадок? Щось сталося в житті Марка, що посіяло зерно таких страшних думок і змусило його шукати ключ до розгадки в своєму, а заодно і моєму минулому? Тому я поки не сприймаю всерйоз те, що почула. Та й на вбивцю Марк не схожий абсолютно. Принаймні холоднокровного і умисного. 

– У мене є пропозиція для тебе, Агато. – порушує нашу мовчанку Марк. 

Я злегка підіймаю брову.

– Звучить багатообіцяюче. Особливо після твоїх слів про дружину. 

– Знаю. Вибач. Та рано чи пізно я мав тобі сказати. 

– Ну так. Може, я б тоді вправніше тікала. 

– Тоді добре, що не сказав… 

– Навіть не знаю… То що за пропозиція? 

– Ти пишеш книгу, – починає він, нахиляючись ближче. – Але не просто вигадану історію, а реальну, засновану на моєму житті. Ми разом розплутуємо цей клубок – провали в пам’яті, минуле, сімейні таємниці. І заодно – дізнаємось, що в нас з тобою спільного. Бо точно є і не мало. Ці провали у двох різних людей, усиновлення – не можуть бути випадковістю. 

– Ок. Припустімо… Але чому я? Може більше ефективно було б найняти приватного детектива? 

– Тебе назвали на честь найкращої авторки детективу. Цього замало? 

– Так!

– Твої вже видані книги не позбавлені логіки, сюжети продумані, розслідування теж. 

– Ти читав мої книги? – щиро дивуюсь. 

– Дві. Часу просто мало. Але мені вистачило. 

– Що ж, вважатиму за комплімент. Але це не все, так? 

– Так. Я вже наймав приватного детектива. Єдине, що він зміг знайти – це ти. 

– Я??

– Ти і твої провали в пам'яті. Майже як в мене. Це – єдина ниточка… 

– Що ж. Це… аргумент… – схрещуючи руки на грудях, дивлюсь просто в його сумні сині очі. – Але угода передбачає еем... задоволення обох сторін. Що з угоди матиму я? 

– Більше, ніж можеш собі уявити, – відповідає, посміхаючись. – Я гарантую, що твою книгу буде надруковано, забезпечено промо-акції в кращому видавництві. Крім того, ти отримаєш величезний гонорар – стільки, що більше не доведеться турбуватися про гроші.

Я дивлюся на нього, намагаючись зрозуміти, де підступ.

– Щедро. Але це, мабуть, не все?

Марк киває, нахиляючись ближче.

– Є одна умова. Час, коли ти працюватимеш над книгою, ти повинна провести зі мною. Мінімум два місяці. Допомагати у пошуках, бути відвертою в усьому, що може стосуватися справи. 

– Тут, у лісі?

– Не лише. У місті. У моєму світі. Ну і тут. Я приїжджаю сюди, коли хочу подумати і набратись сил. Коли хочу відпочити. 

– Гаразд… Я подумаю. 

– Чудово! І ще одна маленька умова. Потрібно, щоб ти удавала мою дівчину.

Це вибиває мене з рівноваги, і я нервово сміюся.

– Твою дівчину? Навіщо? 

– Бо це гарне прикриття. А ще сім’я. Вони давно хочуть познайомити мене з кимось, а я ні з ким знайомитись не хочу – каже він, трохи невпевнено.

– І ти вирішив, що нам повірять? Я ж… не зовсім тобі… рівня. 

– Ти гостра на язик, смілива й… чарівна. Ти в моєму смаку, тому нам повірять. 

Я хитаю головою, намагаючись осмислити все це.

– Це найбожевільніше, що я коли-небудь чула.

– Можливо. Але воно працює в обидві сторони. Ти отримаєш все, що потрібно, щоб написати свій бестселер, і ще й не залишишся без винагороди. А я, можливо нарешті знайду спокій. 

Я задумуюсь. Пропозиція звучить і заманливо, і небезпечно одночасно.

– Добре, – кажу зрештою. – Але тільки два місяці. І ніяких інших умов, зрозуміло?

– Тільки бізнес, – погоджується Марк, піднімаючи руки вгору. - І я розповім тобі нарешті все. 

– От останнє мене зараз цікавить найбільше. Гаразд. Коли починаємо?

– Прямо зараз, – каже він, встаючи. – Збирай речі. Ми їдемо в місто.

Я здивовано дивлюся на нього, але він уже дістає телефон і починає щось шукати. Схоже, це буде справжній виклик. Але хіба мені є, що втрачати? 

У машині Марка, якщо їхати без кайданок та хлороформу, (чи чим він там мене намагався приспати під час першої зустріч) доволі затишно і комфортно. Вона дійсно нагадує його – здається закритою і… надійною. Та й як водій Марк досить вправний, хоч дорога тут з вибоїнами і підступними засипаними торішнім листям ямами. А якщо врахувати, що він не лише кермує, а й розповідає мені про себе і досить непростий період свого життя – то тут його майстерності можна співати оди. 

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍