С. Дж. Тюдор - Крейдяна Людина

осідає в животі. Холодний страх. Запах посилюється. Робиться нестерпним. Я майже задихаюся. Хочу втекти з кімнати. Я хочу бігти. Хочу кричати. Натомість я вмикаю світло.

Він сидить у моєму кріслі. Світле волосся прилипло до черепа тоненькими пасмами, подекуди проглядають кістки і мозок. Його обличчя — череп, де-не-де обтягнутий клаптями зогнилої шкіри.

Як завжди, він одягнений у мішкувату чорну сорочку, прямі джинси і важкі чорні черевики. Його одежа обшарпана і брудна. Вичовгані черевики заляпані багном. Подертий капелюх лежить на бильці крісла.

«Я вже давно мав би це усвідомити. Дитячий кошмар відійшов у небуття. Я вже дорослий. Настав час мені зустрітися з Крейдяною Людиною».

Містер Геллоран повертається до мене. Очей у нього немає, але в порожніх очницях я бачу якісь ознаки розуміння чи то впізнання… і ще щось таке, від чого мені не хочеться зазирати в їхню глибину: боюся, що потім не зможу цілісним повернутися на поверхню.

— Привіт, Едді. Давненько не бачились.

Коли я спускаюся вниз, почуваючи себе напрочуд стомленим, хоч на годиннику вже восьма ранку, Хлоя вже встала, сидить на кухні, попиває каву і хрумкає тост.

Вона крутнула радіо — й замість «Радіостанції 4» горлає чоловічий голос, який, схоже, кричить в агонії, намагаючись укоротити собі віку, лупцюючи себе гітарою по голові.

Не варто й казати, що це анітрохи не полегшує гупання в моїй голові.

Хлоя обертається і хвильку оцінює мене поглядом.

— Скидаєшся на кавалок лайна.

— І так само почуваюся.

— От і добре. Так тобі й треба.

— Дякую за співчуття.

— Самостійно заподіяний біль не заслуговує на співчуття.

— Дякую, твоя доброта не має меж… Чи не могла б ти трохи стишити цього сердитого білого чоловіка з дитячими психологічними проблемами?

— Це називається рок-музика, дідусю.

— А я хіба не так сказав?

Вона хитає головою, але трохи стишує звук.

Я підходжу до кавоварки і наливаю собі кави.

— Ти довго ще сидів після того, як я пішла спати? — питає Хлоя.

Я сідаю за стіл.

— Недовго. Я добряче хильнув.

— Це точно.

— Вибач.

Вона відмахується блідою рукою.

— Забудь. Не треба було мені пхати свого носа. Це зовсім мене не стосується.

— Ні, тобто ти маєш рацію. Ти все правильно сказала. Та іноді не все так просто.

— Угу. — Вона відсьорбує кави, а потім питає: — Ти упевнений, що недовго просидів учора?

— Так.

— І серед ночі ти не прокидався?

— Ну, я спускався на кухню взяти пігулки для зниження кислотності.

— І все?

Враз у моїй пам’яті зринає уривок сну. «Привіт, Едді. Давненько не бачились». Я відганяю його від себе.

— Так, а що?

Хлоя кидає на мене дивний погляд.

— Хочу тобі щось показати.

Вона підводиться й виходить з кухні. Я неохоче встаю зі стільця і плентаюся за нею.

Вона зупиняється перед дверима до вітальні.

— Просто цікаво, чи після розмови зі старим другом у тебе не виникло ніяких причепливих ідей.

— Лише покажи мені, Хлоє.

— Добре.

Вона відчиняє двері.

Серед того, що я переінакшив у будинку, була заміна старого каміна на нову піч на дровах і заміна кам’яної підлоги навколо на сланцеве покриття.

Я не міг відвести погляду. Сланець навколо пічки повністю вкривали малюнки. Сліпучо-білі на темно-сірому. Десятки однакових, намальованих один на одному ніби нестямною рукою. Білі крейдяні чоловічки.

1986 рік

До нас навідався поліціянт. Іще ніколи в нашій оселі не було поліції. До того літа я й подумати не міг, що побачу одного з них так близько.

Цей був високий і худий. Він мав густу копицю темного волосся, а його обличчя здавалося квадратним. Він чимось нагадував здоровецьку фігурку з «Lego», от тільки не був жовтий. Полісмена звали офіцер Томас.

Він зазирнув до коробки, запхав її до сміттєвого мішка і відніс до своєї поліційної автівки. Повернувшись на кухню, він незграбно опустився на стілець і взявся розпитувати маму з татом, побіжно нотуючи щось у невеличкому записнику, скріпленому спіралькою.

— То ваш син знайшов цей пакунок на ґанку?

— Саме так, — підтвердила мама і глянула на мене. — Правда ж, Едді?

Я кивнув.

— Так, сер.

— Коли це було?

— О 16:04, — відказала мама. — Я подивилась на годинника перед тим, як спуститися.

Поліціянт щось записав.

— І ти не бачив, як хтось відходив від будинку чи тинявся десь поблизу?

Я похитав головою.

— Ні, сер.

— Зрозуміло.

Він іще щось нашкрябав у записнику. Тато засовався на своєму стільці.

— Послухайте, це все безглуздо, — сказав він. — Ми всі добре знаємо, хто залишив ту коробку.

Офіцер Томас зміряв його скептичним поглядом. Не вельми доброзичливо, здалося мені.

— Справді, сер?

— Ну звісно. Це хтось із почету отця Мартіна. Вони намагаються залякати мою дружину й нашу сім’ю, і думаю, що вже давно час покласти цьому край.

— У вас є якісь докази?

— Немає, але ж це очевидно, хіба ні?

— Облишмо поки що безпідставні звинувачення.

— Безпідставні? — Я бачив, що тато вже закипає. Він рідко втрачав самовладання, але коли це вже траплялося, — як тоді на вечірці, — його годі було зупинити.

— Закон не забороняє мирних протестів, сер.

Аж тут до мене дійшло. Поліціянт не був на боці моїх батьків. Він був на боці тих протестувальників.

— Ви маєте рацію, — спокійно зауважила мама. — Мирний протест не забороняється. А от залякування, переслідування і погрози — то вже злочин. Сподіваюсь, ви поставитеся до цієї справи з належною серйозністю.

Офіцер Томас із ляскотом закрив записника.

— Звісно. Якщо ми знайдемо винних, вони дістануть заслужене покарання, можете навіть не сумніватися.

Стілець рипнув, коли він підвівся, і скреготнув по викладеній плиткою підлозі.

— З вашого дозволу, я вже піду.

Він вийшов з кухні. Грюкнули вхідні двері.

Я повернувся до мами.

— Хіба він не хоче нам допомогти?

Мама зітхнула.

— Хоче. Звичайно ж, хоче.

— Може, він мав би більше охоти, якби його дочка не була однією з тих протестувальників, — пирхнув тато.

— Джоффе, — сказала мама. — Облиш.

— Як собі знаєш. — Він підвівся, і на мить мені здалося, що то зовсім не мій тато. Його обличчя було напружене і сердите. — Та якщо поліція нічого не зробить, я сам за них візьмуся.

Перед початком школи ми востаннє зібралися разом. Ми зустрілися в Гладкого Ґева. Ми часто зустрічались у нього вдома. Він мав найбільшу спальню та найкращий садок з мотузяною гойдалкою й будиночком на дереві, а його мама завжди щедро частувала нас зацукрованими желейками і картопляними чипсами.

Ми сиділи на траві, теревенили про всілякі нісенітниці й одне з одного кепкували.