Ванда Трезор - Я за тебе (не) піду!, Ванда Трезор

- То Марина..?

- До матері пішла жити, тещі моєї, Ганни Опанасівни. А я тут сиджу… П'ю…

Він знов якось засумував, замовк, опустив голову.

- Значить, так! - промовила я твердо. - Треба тобі й справді взяти себе в руки і повернути Марину! Вам слід помиритися! Невже дурні плітки так можуть поламати людям долю? Поговорити вам треба!  Тим більше, у вас донька! Заздрісні мерзотниці плітки розпускають, а люди потім страждають! Не вірити треба пліткам! А самим у всьому розбиратися! І говорити, розмовляти про все, що тривожить! 

Я говорила це Павлику, а сама думала: “Ох, я така мудра, такі правильні думки маю, он, Павлику поради даю, а сама? Собі допомогти не можу!”

А от Павлику допомогти спробувати можу, так мені подумалося.

- Павле, давай я сходжу і з Мариною поговорю. Я трохи спілкувалася з тою Джульєттою, уяснила для себе, що то за птаха! І бабу Вальку ж всі знають: бреше й не змигне!

Павло зрадів:

- Спробуй, Марто, може, Марина тебе послухає. А я поки поприбираю тут… Може, й справді…

Він забігав знову, забрязкав пляшками. А я пообіцяла пізніше зайти й про результати розмови з Мариною розповісти.

Отак я зустрілася зі своїм другом дитинства. Ішла до його тещі, Ганни Опанасівни, а сама просто-таки фізично відчувала, як баба Валька про мене й Павла плітки зараз розпускає. І щоб випередити їх - майже бігла по дорозі. 

Отаке воно, село. Та й в місті такі нетерпимі люди є. Самі щастя не мають, то іншим шкодять, щоб і в тих не було. А нема, щоб собою зайнятися, собі щось для душі й тіла зробити, полюбити себе і світ навколо. Тоді й сам світ змінився б. А там і щастя десь проклюнулося б пагінцем. Саме так і буває, як правило…