Ванда Трезор - Я за тебе (не) піду!, Ванда Трезор

Хатина Павла виявилася добротна, гарна, видно було, що тут жила хазяйновита сім'я.

Я пройшла з острахом повз собачу будку, але на цепу, який лежав біля неї, нікого не виявилося. Постукала в двері, ніхто не відкрив і не вийшов. Проте вони були відчинені і я зайшла досередини. Побачила вітальню, яку раптом згадала, бо тут ми часто з маленькими Павликом та Маринкою гралися в різні свої придумані ігри.

На дивані хропів чоловік, і я впізнала Павлика, хоча він перетворився на дорослого і міцно збитого чоловіка. Так, всі ми виросли, змінилися…

Схоже, що він був п'яний, в кімнаті стояв специфічний запах, а на столі вишикувався стрій різнокаліберних пляшок від пива та горілки.

Чоловік прокинувся від скрипу коридорних дверей, розплющив очі і, побачивши мене, сказав спросоння хрипким голосом:

- О, яка краля до мене прийшла! Я ще сплю? Хто ти така? Чи це вже мені ввижається? Невже допився до чортиків? Чи до таких красивих дівчат? - він сів на дивані, мотнув головою, проганяючи сон.

- Я не краля, - промовила я, проходячи повз Павла і сідаючи на стілець. Ясно, що не дочекаюся запрошення, Павло, напевно, від учорашнього вечора спить п'яний, не дуже все усвідомлює. -  Я Марта. Баби Меланії онука! Пам'ятаєш, ми гралися колись разом в дитинстві? Ти, Маринка і я? Я з Києва на літо приїжджала і вам шоколадки привозила. А ти ще мені яблука носив з вашого саду!

- О, так, яблука! - Павло знітився. - Он яка ти стала! Пам'ятаю тебе, Марто. Гарна ти. Вибач, я тут…

Він глянув на пляшки на столі. Почервонів ще дужче. Потім його погляд опустився нижче, біля столу стояло відро з великими червонобокими яблуками. Саме такими колись малий Павлик пригощав нас із Маринкою. У них був великий сад, а батько Павлика займався селекціонерством, виводив нові сорти. Для душі. І пригощав усіх в селі цією смакотою.

- У мене і зараз є чудові яблука, Марто, - удавано бадьоро проговорив Павлик, щоб перервати паузу, яка повисла між нами. Обом було ніяково. Ми змінилися, стали дорослими, іншими, вважай, людьми. Адже ти той, котрий у десять років, зовсім вже не та людина, котра в двадцять, а тим більше в тридцять років. Хіба не так?

- Так, так! - схопився чоловік на ноги. Був високим, видним чоловіком, хоча й зарослий щетиною та з кучмою на голові після сну. - Давай, пригощу. У нас і досі яблука гарні ростуть! Батько гарний спадок лишив. Помер він два роки тому. І мама через пів року. Ми тут самі господарюємо тепер…

Він почав бігати по хаті, метушитися, шукати, у що б покласти яблука з відра. Не в руки ж мені їх пхати?

- Ти не дивися, що в мене тут так, - засоромився він, киваючи на пляшки на столі. - Я зараз трохи в запій пішов. Ну, як би правильно сказати, лікувальний і психологічний…

Поставив на стіл тарілку з серванта, почав мити яблука на кухні. Звідти кричав мені, розповідаючи про своє життя.

Павлик зрадів мені. Як другові, що зайшов у хвилину самоти й туги. Я відчувала його біль і скрипучі ноти гіркоти, коли описував свою ситуацію. Навіть трохи розпачу. Він навіть не приховував, що п'є…

- Я незабаром все це поприбираю, - знову кивнув на пляшки, поставив переді мною яблука в мисці. - Пригощайся! - сам сів на дивані і продовжив. - Буває. Я взагалі горілку на дух не переношу! А від пива мене взагалі верне. Я, Марто, спеціаліст хороший, водій і тракторист тут в селі. І взагалі все в мене добре було. Ми з Маринкою гарно живемо!

- Ви з Маринкою? - перепитала я здивовано.

- Так, а ти не знаєш? - засяяв Павло. - Одружилися ми. Вже п'ять років незабаром буде. В нас і донечка є, Оксанка!   Я не п'ю, ти не думай! Просто зараз в депресію впав, як зараз модно говорити…

- А Марина де? - спитала я. - І чому в депресію?

- Ех, якби Маринка повернулася, то я б хіба такий був?! - наче не почув Павло, бо розповідаючи свою гірку історію, заглибився знову в той неприємний стан, котрий, напевно, його постійно переслідував. - Посварилася ми. І через дурницю. А Маринка якби повернулася, то я би в руки в себе взяв! Та заради своєї доньки все б зробив! Вона у мене, моя Оксанка, знаєш, яка розумна! У чотири роки вже літерки складає! Читати майже навчилася! Я навчив! А Марина в мене - золото, а не дружина…

Видно було, що Павло дуже любить свою дочку і дуже сумує за дружиною.

- А чому ж посварилися? - поцікавилась я, тримаючи в руці яблуко, але так і не відкусивши.

- Та через дурні плітки! Хтось наговорив їй на мене! І я навіть знаю, хто! Сказали, що Джульєтта до мене ходить! Це продавчиня з нашого магазину, може, бачила?

Я кивнула: так, бачила.

- А Джульєтта до всіх чоловіків чіпляється в селі! Вона ж така настирлива! Нічого не скажу, гарна дівка, але треба їй заміж, а не бігати по чужих чоловіках. Так, вона до мене теж чіплялася, не приховую! Добре, що Максим приїхав, то вона свою енергію на нього направила! Начебто, він неодружений. Може, в них щось і складеться. Адже на чужій сім'ї і на чужій долі свою не збудуєш!

Павло говорив ці слова, а в мене зашеребли пазурями на душі ревнощі. Ох, це точно були вони! Я не хотіла, що Джульєтта спрямовувала свою енергію на Максима!

- Я вже Маринці казав, що брехня це все! Це та клята баба Валька їй словечко-друге скаже, і моя жінка знову накручує себе! А баба та ще відьма! Вона начебто десь Джульєтту бачила, що я її підвозив і ми мило бесідували, мало не цілувалися! Та я пів села підвожу! В мене бусік в агрофірмі! - Павло вже майже кричав, наче знову пояснюючи Марині, що він не винен ні в чому, що то клята баба Валька брехні розводить. - А я ж люблю її, кохаю, мою Мариночку! І що робити, як її повернути - не уявляю!