Володимир Володимирович Рафеєнко - Мондеґрін

оченята блищать, українська мова так і ллється з маленького кругленького рота, зубенята біліють, кожен рух, кожна посмішка здаються витонченими, вивіреними (ти думаєш, козаченьку, що я умираю, а я в тебе, молодого, ума вивіряю). Давно, піднесено думав Габа, ой як давно не щастило мені на таке красиве і корисне спілкування.

Габінський був щасливим доволі довго. Може, дві години, а може, навіть усі три. Уже було ясно, що зустріч ця не випадкова, як і цей довгий вечір з його балтійськими хмарами, дощем, що не думав припинятися, і холодним та пронизливим увечері вітром. Ні, дівчина ця не випадкова істота на моєму життєвому шляху, піднесено думав Габа. І все з’їдене та випите теж спожито нами обома не випадково і саме в тій мірі, яка й потрібна для того, щоб повільно, але притому стрімголов чи, як то іноді кажуть, трішечки стовбула рухатися вірним, теплим і багатообіцяльним напрямком. Уперше за стільки часу Габінський відчував, що по-справжньому чогось бажає в якомусь дуже конкретному сенсі. А хто б не забажав на його місці? І ось саме в ту мить, коли Габінський все вирішив для себе остаточно, стілець поруч із ним зайняла Кобиляча Голова.

— Між іншим, — сказала вона, знявши мокрого кашкета, — на дворі вже прохолодно. Втомилася я, хлопче, на тебе чекати, як собі хочеш.

Габінський вдав, ніби нічого не чує.

— А ти, бачу, хлоп не ввічливий, — зауважила КБ, — але що поробиш, — вона спритно схопила з його тарілки бутерброд з ковбасою і почала плямкати (чвакати, жвякати) та періодично дуже по-жіночому кокетливо цямкати. — У нас із тобою запланований урок з української. А мова — це у твоєму житті головне. Хочеш чи не хочеш, а знати її ти в мене будеш. За кілька років такого словника собі напрацюєш, що покійний Лукаш позаздрить. От побачиш.

Габа заграв широкими вилицями, стиснув губи та міцно заплющив очі. Якби Оле подобалася йому трішечки менше, він би просто вже встав, розпрощався та пішов. Але залишалася надія, що КБ відчепиться, якщо не приділяти їй багато уваги.

— Ну що ж, почнемо, — мрійливо прогуділа ненажерлива гриваста наволоч і підцупила тістечко з маком. — Отже, ми з тобою вже встановили, що дієслово — самостійна частина мови, яка вказує на дію або стан та відповідає на питання. На які питання? Та, зрештою, на які завгодно…

— Я тебе благаю, йди звідси, — попросив Габінський, намагаючись розмовляти якомога спокійніше. — Вдома зустрінемося, обговоримо все. І дієслова, і прикметники, і займенники, і Сосюру з Семенком, і Драча з Франком. Йди, будь ласка, від мене, радосте моя блаженна.

— Прошу? — підняла брови Лукойє.

— Вибачте, — пересмикнув плечима Габінський, — я не вам.

— А кому?

— Порівняно з праслов’янською і давньоукраїнською, — продовжила КБ, — сучасна українська має просту дієслівну систему… Слухай, візьми мені пляцок з вишнею, щось під цей коньяк солодкого дуже хочеться…

— Вибачте, варто було попередити, але я сподівався, що нас мине ця чаша. — Габа дістав хустинку і обтер спітніле обличчя. — Річ у тому, що вона поруч з нами. Вона, як то кажуть, серед нас.

— Хто, Габрієлю Богдановичу? — спохмурніла Оле й уважно роззирнулася довкола.

— Тільки вислухайте мене спочатку, а потім уже підете назавжди, добре? — запитав Габінський. — Тільки вислухайте. Мені більшого вже й не потрібно (и поёт мне в землянке гармонь).

— Добре-добре, нема чого панікувати, — Оле ще раз озирнулася, — якісь ваші давні знайомі?

— Типу того, — кивнув Габінський.

— Давайте просто підемо? Додому ще ранувато, я вважаю. Але поблизу багато є місць, де можна сісти і продовжити спілкування. Чи не так?

Кобиляча Голова між тим не замовкала ні на секунду, м’яким приємним підбаском продовжувала начитувати лекцію. Іноді тільки зупинялася, коли сьорбала коньяк із Габиного бокала:

— …тобто закінчення

утворилося з давнішого -si (через -хі). А все, розумієш, хлопче, перша палаталізація. Ну і, коротше кажучи, залишилися плюсквамперфект і перфект. Ідемо далі. Дієприкметники відмінюються так само, як прикметники твердої групи…

— Річ у тому, — Габа щосили намагався зосередитися, — що від цієї тварюки втекти неможливо.

— Це якась жінка? — здогадалася Оле.

— У певному сенсі так, — погодився він, скоса глянувши на густу гриву КБ.

— Тоді все більш-менш зрозуміло, — майже полегшено зітхнула дівчина.

— …кондиціоналіс, латинське — modus conditionalis, від conditio, що значить «умова», — вид граматичного способу, який виражає дії, бажані або можливі за певних умов.

— За будь-яких умов я вважав би за краще тебе більше ніколи не бачити! — вдарив по столу Габінський. — Благаю тебе, йди звідси, дай мені перепочити!

Стакан перекинувся на блюдце. Чай потік по столу і почав литися на підлогу. Їхній столик привернув до себе увагу всіх присутніх. Габінський відчував, що остаточно втратив рівновагу.

— Добре, — після драматичної паузи погодилася Кобиляча Голова, — йди. Будемо вважати, що в тебе зараз мовна практика. Але ж я піду разом з вами. Хтось-бо повинен за тобою доглядати.

— Дійсно треба йти, — підвівся Габа, — якщо ви не проти, звичайно. Поспілкуємося десь в іншому місці.

— Можемо іншим разом поспілкуватися, якщо у вас аж такі справи, — з неприємним здивуванням промовила Оле і поглянула на годинника.

— Я вас прошу, — він майже мимоволі взяв у руки її маленьку теплу долоню, благально дивлячись в очі, — давайте продовжимо. Про Галичину, про Чернівці, про ляльки-мотанки чи про щось таке ж високе, небесне та піднесене. Ви так добре розказували. Навіть захотілося там пожити хоча б скількись, хоча б з кимось. У мене інколи, знаєте, виникало бажання приїхати на Західну Україну кудись навмання і пожити там деякий час проміж людей. Як мертвий серед живих, — він помовчав хвилинку, — а іноді, може, навпаки. Так, може бути, що й навпаки.

Габа розрахувався, вони одягнулися і вийшли на Ярославів Вал. Розкрили парасольки, неспішно покрокували до метро.

— Ваша знайома, я так розумію, залишилася в «Ярославні»? Чому ж ви такий сумний?

— Річ у тому, — сказав Габінський, — що мені зоря сіяла нині вранці, устромлена в вікно. І благодать — така ясна лягла мені на душу сумиренну, що я збагнув блаженно: ота зоря — то тільки скалок болю, що вічністю протятий, мов огнем.

— От за що я тебе люблю, — лагідно промугикала КБ з-за плеча, — за велику та дурну твою пам’ять.

— Вибачте мені, Оле, в мене таке складне, знаєте, і незатишне життя. Мені дуже прикро за те, що відбулося в «Ярославні».

— Не сумуйте, — несподівано ніжно глянула на нього Оле, — все в житті буває.

— Знаєте, вже майже таку-то сотню (тисячу?) днів поспіль котиться моя доля то на гору, то під гору. Скільки