Володимир Володимирович Рафеєнко - Мондеґрін

місяців уже проминуло, як я кинув своє місто, переїхав сюди, та все одно ніяк до тями не прийду. І знаєте, — Габа відчув приречену піднесеність свого стану і мало не заплакав, — насправді я розумію: більша частина того, що бачу кожного дня, майже кожної хвилини, відбувається тільки в моїй голові. Більшість цих емоцій, слів, які я говорю, цих зусиль — надлишкові, зайві, нікому не потрібні, смішні, мізерні. Зі мною тому з інтелігентних людей ніхто і спілкуватися не бажає, що я постійно не те кажу, що треба, не так, не в тому емоційному стані. Та й не про те завше. Про якісь речі, нікому насправді не цікаві. От сиджу з людиною поруч. І мені так хочеться сказати їй щось хороше, красиве, корисне, виказати, перелити в прості та ясні речення свою любов, дати зрозуміти, як для мене важливо, що вона, ця непересічна особистість — зараз зі мною. Мені здається, це так правильно — говорити людям, що ти радий перебувати у бутті разом з ними…

— Дуже добре, що ви це відчуваєте!

— Ви гадаєте? — Габа зітхнув. — Але ж замість того, щоб усе це сказати, я кажу щось зовсім інше. Починаю розводитися про феноменальну схожість таких ментальних утворень, як «я», «число» та «пряма лінія», всує згадую всіляких філософів (яким, до речі, давно вже треба дати спокій, не вони цю війну розв’язали). Говорю все це і думаю: «Габрієлю, друже, схаменись, що ти робиш!»

— І що Габріель? — усміхнулась Оле.

— Та що, — звів плечі Габінський, — завжди те ж саме. Виглядаю то дурним, то неадекватним, іноді, мабуть, фальшивим. Кожного разу надмірним та несповна розуму. Але-але… Проблема в тому, що я ніяк не можу контролювати цей процес. Тобто ні. Коли я повністю мовчу, то можу. А от тільки почну говорити — і на нормальному спілкуванні можна ставити хрест. Здається, мені справді потрібно звернутися до психіатра…

— Так ви ж казали, що ходите?

— Я збрехав, — моментально визнав свою провину Габінський.

— Навіщо? — засміялася Оле.

— І Петру Петровичу неодноразово про це брехав, — покаявся Габа. — Бо знаю, він дійсно турбується. І я його дуже добре розумію. Кожен почне хвилюватися, особливо коли твій підлеглий серед білої днини бачить у новітньому супермаркеті лисиць і мавп, які купують алкогольні напої, мийні засоби, апельсини, волохаті фрукти з півдня планети, свиней та їжачків, яким до вподоби цукерки, рис і картопля… — Він замислився, помовчав секунду. — Коні бувають. Алеко, скажімо.

— Хто такий Алеко?

— Ну, то таке, — не знайшов, що відповісти, Габінський. — Але, не знаю, чомусь тільки подумаю про візит до лікарні, мені навіть дихання відбирає…

***

Ти, хлопче, дійсно до психіатра завітай, порадив Габі якось сусід Льоня, що мешкав на другому поверсі разом зі старою матір’ю і кицькою на ім’я Кицька. Габінський іноді звертався до Льоні. Той міг полагодити кран, світло, встановити унітаз чи бойлер, замінити бачок, відремонтувати двері шафи і багато чого іншого. Таких людей Провидіння посилає переселенцям усіх часів, щоб ті могли якось існувати. Льоня був молодець, але оплату приймав тільки коштовним алкоголем. Та ще любив, щоб пляшуньку розпили з ним разом. Ну і ділився з ним Габа, звичайно, всім, що згадувалося йому протягом довгих, як сновидіння, київських днів.

— Нікому, крім мене, — постійно повторював Льоня після цих посиденьок, — про своє минуле (майбутнє?) більше не розказуй, спаси тебе Боже! От я, бачиш, людина проста, розумію, що до чого. Ти ж особистість освічена. Крім того, з Донбасу. Подвійна зона ризику. Я все це враховую, тому ставлюся до тебе спокійно і відповідально. Інші так до тебе ставитися не будуть. Тільки, може, психіатр. Сходив би ти, Габо? В нас така добра поліклініка. Там Павло Павлович працює. Як він уміє людям допомогти, так нам ніхто в житті ніколи не допомагав. Коли погано стає, я завжди до нього на прийом записуюся. Буквально дві-три розмови — і місяць можу не пити. Не лікар, а просто апостол Павло, я тобі кажу.

У кабінеті тихо. На підвіконні стоїть переповнена попільничка. Доктор — лисий, вусатий, кремезний дядько — щось пише у журналі. Пахне чи то хлоркою, чи то карболкою, чи, може, одночасно і тим, і тим. І ще трішечки електричним струмом та озоном. Мовби у цій кімнаті розряди блискавки били ще за хвилину перед тим, як сюди зайшов Габа. Десь у кабінетах по коридору далі кричать і плачуть пацієнти. За стіною хтось надривно молиться святому Севастіанові.

— Що там відбувається? — киває на стінку Габа.

— А, — посміхається доктор, — урядові дантисти працюють із переселенцями. Не звертай уваги. Давайте помовчимо і зосередимося.

— А на чому? — жваво перепитує трішечки знервований Габінський. Не дуже часто йому доводилося користуватися послугами психіатрів, то він і не знає, як правильно поводитися. Павло Павлович нехтує цим запитанням, тихо кладе ручку на стіл. Мовчить. Дивиться на Габу суворо, проникливо, зосереджено. Потім, у ту саму мить, коли Габа, не витримавши нервової напруги, починає засинати, тихо запитує:

— А що тобі, хлопче, власне, від мене треба?

— Так мені, — відповідає Габінський, гостро відчуваючи власну нікчемність, а також суху слину, що раптом починає дерти горлянку, — порадив підійти до вас Льоня. Льоня-майстер з району. Він сказав, що ви, як ніхто інший, розумієтесь на справах головного і не головного мозку людини, знаєте, скільки йому потрібно субстантивів, допамінів, ендорфінів, фобій та прокрастинацій. Знаєтеся на тому, чим реально відрізняється кватроченто нормального українця від його же ресентименту…

— Зажди, — підіймає важку руку Павло. — Не поспішай. Для першого візиту забагато. Непроста, бачу, в тебе етіологія захворювання. Треба розбиратися. І будемо це робити тихо, але рішуче. Згоден ти, що рішучість і тиша — наші головні друзі?

— Принаймні у цьому кабінеті, — обережно відповідає Габа, підбираючи слова, і сором’язливо дивиться у вікно.

В оболонському небі нашвидкуруч із хмар формується Хрест Господній. Навколо нього з’являється кілька десятків українських Ангелів із сумними, але лагідними національними обличчями та невеличкими, хоча і яскравими, жовто-блакитними крилами. Вони якось дуже по-доброму кивають головами. Мовляв, слухай доктора, він свята людина, що скаже, те й роби. «Я загалом простий християнин, — хотів відказати Габа Ангелам, — тільки дуже стурбований останніми подіями у підконтрольному вам українському всесвіті. Крім того, людина вже не молода, і що мені, врешті-решт, лишається. Вибору в мене небагато, хоча, любі мої Ангели, в стінах цієї лікарні люди так кричать, що волосся дибки стає. Свята оболонська інквізиція, жах суцільний». — Але все ж таки не сказав. Замість цього про всяк випадок вирішив підлизатися до вищих