Володимир Володимирович Рафеєнко - Мондеґрін

інстанцій і прошепотів: «Слава Україні!» — «Героям слава!» — не чутним, але могутнім хором відповіли Ангели Господні й утворили в небі величезний тризуб.

Габа зі страхом відвернув голову від вікна і знову зустрівся очима з Павлом Павловичем.

Той допитливо вивчав фізіономію Габи. Після хвилинки непростих роздумів доктор зауважив:

— Значить, по порядку. Субстантивними можуть бути займенники. По-перше, це всі особові займенники: я, ми, ти, ви, він, вона, воно, вони. По-друге, зворотний займенник: себе, та питально-відносні займенники хто і що. Далі слід вказати на неозначені займенники — як-от хтось, щось, дехто, дещо, хто-небудь, що-небудь, і в нас залишаться тільки заперечні займенники: ніхто, ніщо, нікого, нічого. Ось так приблизно, — Павло Павлович посміхається і закурює. — Про атрибутивні й кількісні казати чи ти сам знаєш?

— Та знаю, — стискає плечима Габа, — а чи можна і мені запалити?

— А чого ж, почувайся як удома, — доктор присунув на край столу пачку.

Габінський встромив тремтячими пальцями сигарету в рота і разів зо п’ять чиркнув запальничкою. Нарешті затягнувся.

— Як ви розібралися з ними круто, — вирішив підлеститися він, спрямовуючи синій струмінь диму перпендикулярно стелі.

— Із займенниками?

— Ага, з ними. Особливо мене вразили «хтось, щось, дехто, дещо, хто-небудь, що-небудь». Я б так не зміг реально.

— Так, хлопче, давній і важкий досвід роботи з різними пацієнтами. З ресентиментом трішечки складніше, про нього скажу згодом, а почну я краще з Quattrocento. Загалом, це щось таке, що й досі триває. Вже й Високе Відродження вичерпало себе, і Просвітництво перейшло в постіндустріальну революцію. Вже й Бога кілька разів ховали і знову зустрічали на цих теренах, а перспектива — найважливіше відкриття кватроченто — так і залишається єдиним адекватним інструментом мислення людини простої переселеної. Знаєш, що таке перспектива?

— Ну як знаю, уявляю, здається, — обережно відповів Габа.

— Справді, у кого я питаю про перспективу, — сумно похитав головою доктор. — Які там у тебе перспективи, небораче? Жодних, братчику, жодних. (Насилу сотника збудили та розказали: так і так! Перехрестився неборак, коня найкращого сідлає і скаче в Київ.) Так і ти, бідний. Поскакав і прискакав. Розумію, перспектив жодних, таке життя. Але ти все ж таки май на увазі, що характер зображення предметів, обумовлений ступенем віддаленості їх від глядача — це, по суті, і є перспектива. У нашій лікарні вважають, що першим відкрив її Амброджо Лоренцетті, за що йому від нас із тобою велика подяка. І, хай там як, але ніякої іншої перспективи в мене для тебе немає.

— Зрозумів, — кивнув Габа.

— А от із ресентиментом потрібно поводитись уважно. Бо ця штука підступна, як ціни в «Карматауні». Ходиш до нашого торгово-розважального центру за покупками, хлопче?

— Іноді буває таке, — промовив Габінський. — Але стараюся радше до Героїв Дніпра. Там все якось простіше: сало, яйця, метелики Чжуан-цзи, Матильда фон д’Єсте, добрі хороші люди. А нейронів на Київщині немає, принаймні думати про них не треба, якщо хочеш, щоб тебе розуміли. Я й стараюсь не говорити про них і навіть не мати нічого такого на увазі…

— Старайся-старайся, — схвально кивнув головою Павло Павлович. — Бо це обурення, злопам’ятність, злість, що супроводжують людину, яка рухається із залишками останніх грошей у жмені між пекельною ковзанкою та дельфіном Толею, — вони нам не потрібні. Ось узяти, скажімо, братчика Гермеса Трисмегіста: хто він такий, як не вірна ознака твого ресентименту?

— А до чого тут Гермес, — образився Габа, — нормальна він людина.

— От бачиш. Ти ще скажи, що я нормальна людина.

— Ну, ясна річ, поки не доказано іншого, я вважаю, що ви людина добра.

— Та не людина я взагалі, хлопче, — зітхає Павло Павлович, починає тьмяніти і розпливатися перед очима. — Хоча й на жаль, на превеликий жаль, мені дуже-дуже шкода…

***

— Не треба вам нікуди йти, — тихо сказала Оле, — вам просто бракує нормального спілкування на постійній основі… Ви вже вдруге озирнулися. Щось не так?

— Усе так, але вона й досі тут, — зізнався Габа, — йде позаду мене і, може, вже ніколи й не відчепиться.

— Там нікого немає, — спокійно сказала Оле. — Ви навмисне вигадуєте, — проникливо зазирнула йому в очі Лукойє, — щоб цей вечір нічим конкретним не завершився? Боїтеся дядька мого? Не бійтеся, він не буде проти, навіть якщо що. Чи, може, ви мене боїтеся? Чи вже шкодуєте, що запросили мене до себе? Ви скажіть, я все зрозумію.

У Габи на мить стався синдром ЗЗ (забагато запитань), але він утримав рівновагу, хоча й знервовано позіхнув (я її запросив, нічого собі).

— Дурнесеньке дівча, — поставила діагноз КБ, що чимчикувала позаду.

— Кобиляча Голова, — Габінський вирішив бути до кінця відвертим, — знаєте про таку?

— Чула, — посміхнулася Оле.

— Так ось, саме вона йде поруч з нами, буквально в кількох кроках.

— Метафорично? — Оле щиро засміялася. — Ніяк не звикну до вашого почуття гумору! Все ж таки ви унікальна людина.

— Так які там вже метафори, — Габа приречено поглянув на небо. Хмари так і не розійшлися. Вітер бився у будинки, жбурляв жменями листя та маленькими різнокольоровими зірками у світлі й темні вікна міста. Хороший темний вітер, вітер Guinness Draught.

— Добре, їдьте собі, — нарешті вирішила КБ, — але, знаєш, Гамлете, ніякої наяди, тим більше німфи не було.

***

Сосіпатра просто знайшла собі, умовно кажучи, Гільденстерна, викладача гри на сямісені, доброго спеціаліста з маркшейдерської справи, до речі, професіонального лінгвіста. Сталося це з причини її молодості і твоєї перманентної дурості. Вона деякий час ще приходила до тебе за старою пам’яттю, але в неї вже формувалася нова пам’ять та яскраві нові вподобання.

Втім, через місяць після того, як вона все ж таки від тебе пішла, хтось задушив її шаликом — її власним шаликом — на півдорозі між автобусною зупинкою і твоїм будинком. Убивцю так і не знайшли, та ніхто, власне, й не шукав. У цей час бандити вже патрулювали місто. Кому було діло до смерті маленького смішного дівчати? Ти задовбався ходити до слідчого Півня…

— Півня? — наморщив лоба Габінський.

— Так, майор Півень і старший лейтенант Хробаченко. Етнічні українці, до речі. Прекрасні люди. Саме з цими двома працівниками міського УМВС ти намагався порозумітися. У дослідницькому, слідчому, правопорушному та життя-людей-охоронному сенсі. Тобі було треба конче знати, хто вбив твою дівчинку і чому саме тим легким, як нічний бриз, шаликом, що ти подарував їй на початку весни? І якщо вже потрібно було вбивати, навіщо це було робити в кількох кроках від твого будинку? Чому після того, як убили, її не поклали на одну з тих прекрасних лав, якими так багатий