Ірвін Шоу - Нічний черговий

— Дуг...— Це був Генрі. Це не міг бути ніхто інший. Бо ніхто в світі, крім нього, не знав, де я.— Дуг. Мені треба зустрітися з тобою.

Я зітхнув. Мені здалося, що ми достатньо стомили один одного минулого вечора, і нам тепер можна не бачитися років із п'ять.

— Де ти? — запитав я.

— Внизу. У вестибюлі. Ти вже снідав?

— Ні.

— Чекаю на тебе в ресторані,— він поклав трубку раніше, ніж я встиг сказати «так» чи «ні».

Він сидів у ресторані зовсім один і пив чорну каву. Надворі ще було темно. Генрі все своє життя вставав рано. І це також була одна з його чеснот, яку так цінували батьки.

— Пробач, якщо я збудив тебе,— сказав, він, коли я сів навпроти.— Я хотів застати тебе до твого від'їзду.

— Все гаразд,— буркнув я, згадавши свої сни.— Однаково погано спалося.

Підійшла офіціантка, і я замовив сніданок. Генрі попросив ще кави.

— Послухай, Дуг,— почав він, коли дівчина пішла,— учора ти сказав мені одну цікаву річ. Коли давав... коли дав мені ті гроші... Не думай, будь ласка, що я невдячний...

Я нетерпляче махнув рукою.

— Забудь про це,— мовив я.— І не будемо більше говорити на цю тему.

— Ти сказав... я не можу цього забути... ти сказав, якщо мені будуть потрібні гроші, там, де ти їх узяв, є ще.

— Так, я це говорив.

— Це насправді так?

— Я б не казав, якби це було не так.

— І їх так багато, що там знайдеться двадцять п'ять тисяч? — Він почервонів, ніби поставити це запитання коштувало йому неймовірних зусиль.

Я вагався тільки одну мить.

— Так,— відповів я.— Там буде стільки. Якщо тобі потрібно.

— Ти не хочеш послухати, що я збираюся з ними зробити?

— Тільки якщо ти сам хочеш розказати,— відповів я, шкодуючи, що не поїхав учора ввечері.

— Я хочу розказати. Це не тільки для мене, це для нас із тобою. Це...— почав він, але зупинився, бо підійшла офіціантка. Вона принесла мені сік, каву і тости. Генрі напружено спостерігав за нею, поки вона наливала каву. Я побачив, що він мокрий від поту.

— Тепер дивись,— сказав він.— Ось розрахунки, які я робив для своєї фірми. Існує одна невеличка компанія. Кілька молодих хлопців з массачусетського технологічного інституту. Вони починають нову справу, яка згодом може перетворитись у надзвичайно прибутковий бізнес. Прибутковий. Вони одержали патент на нову систему мініатюризації виробів. Для всіх видів електронних систем. Проте вони майже банкроти. Потрібні двадцять п'ять тисяч доларів, щоб подолати всі труднощі. Вони зверталися до банків, але їм відмовили. Я все знаю, бо займався їхніми розрахунковими книжками. І я говорив з ними. Я можу увійти в пай. За ці двадцять п'ять тисяч доларів я буду одержувати третину прибутків. Крім того, я зможу працювати в компанії, стати скарбником, захищати наші фінансові інтереси. Коли піде продукція, вона матиме марку «Амекс»...

— А що таке «Амекс»?

— Американська біржа.— Він з цікавістю поглянув на мене.— Слухай, де ти тинявся всі ці роки?

— Ніде.

— Акції компанії весь час зростатимуть. Від наших тридцяти трьох процентів третину я візьму собі, решта — тобі. Чи в тебе будуть інші пропозиції? — запитав він з тривогою.

— Я згоден,— сказав я, розпрощавшись у думці з двадцятьма п'ятьма тисячами доларів. Хоча вони все одно ще не встигли стати для мене реальністю. Оті стосики папірців у сейфі.

— Це благородно з твого боку, Дуг, дуже благородно.— Голос Генрі тремтів від почуттів.

— Облиш, Хенку,— мовив я різко. Я не відчував себе благородним.

— Гаразд.

— Я дам тобі гроші. Готівкою. Подзвоню у вівторок на роботу і скажу, де ми зустрінемось.

— Готівкою? — Генрі був спантеличений. — А чому не чеком? Я не дуже хочу везти з собою таку купу грошей.

— Доведеться тобі взяти на себе такий тягар, — заперечив я. — Я не виписую чеків. — На обличчі відбивались усі його думки й почуття. Він хотів мати гроші, дуже, дуже, але був чесною людиною і не дурнем, тому не мав ніякого сумніву, що ці гроші, хоч би звідки вони взялися, не були добуті чесним шляхом.— Дуг,— завагався він,— я не хочу, щоб ти мав через мене прикрощі. Якщо все це означає... Ні, краще я обійдуся без цього.

Я оцінив, скільки коштували його вагання.

— Дозволь мені займатися своїми справами самому, — відрізав я. — А ти займайся своїми. І чекай у вівторок на мій дзвінок.

Він стомлено зітхнув, як людина, що потрапила в пастку і втратила всі надії.

— Любий братику, — єдине, що він сказав.

Я радів, що вибрався нарешті із Скрантона й вертався засніженим шосе у Вашінгтон. По дорозі я згадав про партію в покер, що мала відбутись увечері, і доторкнувся до свого срібного долара.

У Меріленді мене за перевищення швидкості зупинив поліцейський. Я дав йому хабар в п'ятдесят доларів. Скарб містера Ферріса, чи як його там, розходився по всій Америці.

7

У Вашінгтон я приїхав надвечір. У м'яких південних сутінках невиразно бовваніли пам'ятники президентам, генералам, суддям, увесь сумнівний провінційно-американський пантеон. Тут здавалося, ніби Скрантон перебуває в іншій кліматичній зоні, в іншій країні, в якійсь далекій цивілізації. Вулиці були майже порожні, нечисленні перехожі спокійно й повільно рухалися в тихих сутінках. Джеремі Хейл казав, що з Вашінгтоном краще знайомитись у вихідні, коли державна машина перепочиває. Між п'ятничним вечором і понеділковим ранком у столиці можна повірити в справжність і пристойність нашої демократії. Я ліниво подумав: «Цікаво, як проводить уїкенди та блондинка з таксі?»

У портьє не було для мене ніяких новин, тому, піднявшись до свого номера, я відразу ж подзвонив Хейлу додому. Мені відповів чистий, як дзвіночок, дитячий голосок, і я раптом пожалкував, що не маю дитини, яка візьме трубку і з щирою любов'ю покличе: «Татку, до тебе».

— Ну що, гру не відмінили? — запитав я у Хейла.

— Усе гаразд,— сказав Хейл.— Ти вже повернувся? Я заїду по тебе о восьмій.

Була тільки п'ята година, і в мене виникла ідея подзвонити Евелін Коутс і дізнатися, котра з двох дам тепер удома. Але що я їм скажу? Повідомити, що в мене є