Умберто Еко - Таємниче полум'я цариці Лоани

моя жінка виявила бажання піти зі мною, сказала, що ніколи не знаєш, з чим ти повернешся, цілком можливо, що я міг би приволокти з собою яйця динозавра, і тоді довелося б ламати двері, щоб я зайшов у дім.

— Я прийшла не по марки чи телефонні картки, мене цікавлять старі журнали. Це частина нашого дитинства, — мовила Паола. А я відповів:

— То грець із ними.

Але тут я зауважив альбом про Міккі-Мауса. Я інстинктивно схопив його. Це, мабуть, був не старий екземпляр, а перевидання сімдесятих. Принаймні такий висновок можна було зробити з обкладинки і того, скільки він коштував. Я розкрив альбом посередині: так, це була копія, бо оригінальні альбоми були двокольоровими, у кольорах червоної цегли і каштанів, а цей був біло-синій.

— А звідки ти знаєш?

— Я просто знаю. Гадки не маю звідки.

— Але обкладинка є репродукцією оригіналу, поглянь на дату і на ціну. 1937-й, півтори ліри.

«Скарб Кларабелли» — грав різнокольоровий напис на обкладинці.

— Вони помилилися з деревом, — мовив я.

— Тобто?

Я поспіхом прогорнув альбом і відразу ж абсолютно точно знайшов потрібні малюнки. Але я неначе зовсім не хотів читати те, що говорили герої, немов слова у цих хмаринках були написані незнайомою мені мовою, немов вони всі були однією змазаною плямою. Я радше читав з голови.

— Бачиш, Міккі-Маус з Гораціо, користуючись старою мапою, пішли шукати скарби, заховані дідом та прадідом Кларабелли. Наввипередки із слизняком паном Сквіком і підступним Ґамбаділеньо. Коли вони прийшли на місце і поглянули в мапу, то дізналися, що потрібно відійти від великого дерева, провести лінію до маленького і поєднати їх у трикутник. Копають, копають — пусто. Копали, аж поки Міккі-Мауса не осяяло. Карта датувалася 1863 роком, тож те дерево, яке на карті позначене, як маленьке, тепер — здорове, а те, котре тоді було великим, нині уже зрубали, але, може, десь поблизу ще лишились рештки того дерева. Шукали, шукали, аж ось знайшли стовбур, тож треба переробити розрахунки. Знову взялися за лопати, і — овва — ось він, скарб, саме у тому місці.

— Але звідки ти це пам’ятаєш?

— Таж про це всі знають, хіба ні?

— Ні, не всі, — відповіла Паола збуджено, — ця інформація зберігається не в семантичній пам’яті, а в автобіографічній. Ти починаєш згадувати те, що вразило тебе, коли ти був малим! І допомогла тобі в цьому ось ця обкладинка.

— Ні, не картинка. Справа у назві: «Кларабелла».

— Rosebud[118].

Звісно, ми купили той альбом. Я цілісінький вечір читав цю оповідку, але більше нічого так і не виринуло. Я вже читав її, вона вся зберігалася у моїй голові, жодного таємничого полум’я.

— Паоло, я не зможу. Я ніколи не зайду до моєї печери пам’яті.

— Але ж ти раптом пригадав ту деталь про два дерева.

— А Пруст вважав, що їх існує три[119]. Вона паперова, паперова, як і всі книжки, якими напхана ця квартира і моя студія. У мене паперова пам’ять.

— То користуйся паперовою, оскільки від мадленок тобі користі мало. Ну, гаразд, ти не Пруст. Але й Засецький[120] ним не був і близько.

— І хто такий цей незнайомець?

— Я й забула, що мені нагадав його Ґратароло. З огляду на мою професію, я ж, звичайно, не могла обійти увагою «Загублений і віднайдений світ» — просто класичний випадок. Різниця лише в тому, що читала я його вже давним-давно і виключно з наукової цікавості. А сьогодні я прочитала цей твір більш уважно, і виявилося, що це надзвичайно цікаве чтиво, яке ковтаєш за дві години. Отже, у книжці йдеться про видатного російського нейропсихолога Лурію, що мав за пацієнта цього Засецького, якого під час Другої світової поранило осколком, спричинивши ураження його потилично-тім’яної долі лівої півкулі. Тож він так само прокинувся, але почувався у страшенному безладі, бо навіть не здатен був усвідомити розташування свого тіла у просторі. Іноді йому здавалося, що деякі частини його тіла зовсім змінилися, що голова у нього стала непропорційно великих розмірів, тіло надзвичайно малим, а замість голови — ноги.

— Як на мене, ми не надто подібні. Ноги замість голови? А замість носа що, пеніс?

— Стривай-но. У його свідомості ноги ставали головою лише час від часу. Значно гірше було у нього з пам’яттю. Вона була уривчаста, ніби хто стер її на порох, тож тобі ще поталанило. Він не тільки не пам’ятав, де народився і як звали його маму, — чоловік навіть забув грамоту. Тож Лурія взявся за його лікування і зауважив, що Засецький має залізну волю. Чоловік знову вчиться читати й писати, пише й пише без угаву. За чверть століття він занотовує не лише все те, що віднаходить у спустошених Гротах своєї пам’яті, а й те, що трапляється з ним кожного дня. Неначе його рука завдяки своїм механічним навичкам спромоглася привести до ладу все те, з чим не змогла впоратись його голова. Немов рука була розумнішою за нього самого. Та він помалу відновив усе своє життя. Ти, звісно, не в такому становищі, але ось що мене вразило: він зміг розвинути у себе паперову пам’ять[121]. І витратив на це двадцять п’ять років. А в тебе вона вже є, лишень, певно, не така. Твоя печера знаходиться у сільському будиночку. Знаєш, останнім часом я багато про це думала. Ти занадто рішуче відкараскався від свого дитинства й юності, заперши свої паперові спогади на глухий замок. Можливо, там ще зберігається щось, що зачепить тебе, коли ти підійдеш ближче. Отже, ти зробиш мені таку ласку і поїдеш до Солари. Але спочатку наодинці, бо, по-перше, наразі я не можу покинути роботу, а по-друге, ти маєш пройти через це самотужки. Через твоє далеке-далеке минуле. Якщо все буде намарно, щонайбільше ти втратиш тиждень-два, але подихаєш свіжим повітрям, воно тобі не зашкодить. Я вже телефонувала Амалії.

— А хто така Амалія — дружина Засецького?

— Авжеж, його бабуся. Я вже розповіла тобі все про Солару. Ще з часів, як твій дід був живий, там оселилися орендарі, Марія і Томазо, на прізвисько Мазулу. На той час навколо маєтку було багато землі, чимало виноградників і багацько худоби. Ти ріс на очах у Марії, і вона любила