Геннадій Єфіменко - Україна радянська. Ілюзії та катастрофи «комуністичного раю»

діяльність більшовиків на українському Лівобережжі, яке, в тому числі й унаслідок впровадження «Тимчасової інструкції», Україною він не вважав. Після III Універсалу, за яким Катеринославська та Харківська губернії становили частину України, питання про виокремлення Донкривбасу актуалізувалося: визнання Центральною Радою нелегітимним Жовтневого перевороту не могло не викликати спротиву обласного комітету рад Донецько-Криворізького басейну, де більшовики на той час мали вже перевагу.

Пропозиції щодо виокремлення лунали на III обласному з'їзді рад, що відбувся у Харкові у грудні 1917 р. Однак тоді вони не були реалізовані. Натомість, як уже згадувалося вище, делегати обласного з'їзду, з'єднавшись із пробільшовицькими втікачами з київського Всеукраїнського з'їзду рад, оголосили про створення радянської України та обрали ЦВК рад України. Щоправда, безслідно намір виокремитися не зник. Окремим пунктом таки було ухвалене рішення «Про Донецько-Криворізький басейн», у якому йшлося про потребу адміністративної «єдності Донецького басейну в межах Радянської Республіки».

На IV з'їзді робітничих рад Донецько-Криворізького басейну 10—12 лютого (28—30 січня) 1918 р. роль першої скрипки знову відігравали більшовики. За півтора місяця, що минув від часу III з'їзду, політична ситуація змінилася. Перманенті й такі, що ледь не дійшли до серйозного збройного протистояння суперечки з ЦВК рад України далися взнаки. На IV з'їзді рад Донецько-Криворізького басейну було затверджено запропоновану більшовиками резолюцію про виділення Донецько-Криворізької Республіки, у якій, зокрема, наголошувалося: «У міру того, як у вільній федерації радянських республік Росії з розвитком соціалістичної революції засоби виробництва будуть усуспільнюватись, головні галузі промисловості націоналізовуватись, виділення окремих республік дедалі більше буде і повинно проводитись за принципом особливостей тієї чи іншої області в господарсько-економічному відношенні. Донецький і Криворізький басейни як область, що вже й зараз має свою певну економічну господарську фізіономію, повинен мати власні органи економічного і політичного самоврядування, єдині органи влади, які організують у басейні політичний, економічний і культурний правопорядок Радянської Республіки».

Під час роботи з'їзду йшлося про те, що утворювана республіка має бути складовою радянської Росії, але в резолюції про це не йшлося. Миколу Скрипника, який запропонував, щоб у рішенні з'їзду було зазначено про належність ДКР до України, затаврували як українського націоналіста. 14 (1) лютого на засіданні обласного комітету рад було формально уточнено відносини Донкривбасу з ленінським Раднаркомом та радянською УНР. Було відзначено, що РНК «Донецького та Криворізького басейнів зобов'язаний впроваджувати в життя декрети народних комісарів Російської Республіки». ЦВК рад України був означений як орган, що є паралельним до обласного комітету Донкривбасу. Така собі «децентралізація».

Не зайве буде підкреслити, що вказане рішення про утворення ДКР приймалося без участі селянських депутатів, тоді як саме сільське населення становило більшість у регіоні. Своєю чергою, серед сільського населення абсолютну більшість становили українці. Щоб у майбутньому легітимізувати радянську владу і своє керівництво краєм, учасники з'їзду одноголосно схвалили пропозицію про те, «щоб найближчий з'їзд був спільним із селянськими депутатами». 14 (1) лютого було обрано Раду Народних Комісарів ДКР, яку очолив Артем.

Керівники новоутвореної ДКР жили у світі своїх уявлень, які часом зовсім не відповідали дійсності. Серед них набула поширення думка про своєчасність виокремлення Донкривбасу від України з міжнародних причин. Як відзначалося у протоколі об'єднаного засідання Харківського губернського та Донецько-Криворізького обласного комітетів, нарком ДКР у справах управління Семен Васильченко вказував, що Брестський мир є «простим папірцем, який нікого ні до чого не зобов'язує. Щасливий фінал для місцевої радянської влади оратор бачить у тому, що нещодавно проголошено Донецьку республіку. Дія того пункту мирного договору, що стосується України, природно, не поширюється на Харків та Донецький басейн». Щоправда, незабаром риторика була змінена. Після того як стало зрозуміло, що такі фантазії жодним чином не співвідносяться з реальністю, той же Васильченко заявив, що «Брестський мир — це загибель революції». Втім, в обох випадках від його поглядів нічого не залежало.

Проголосивши ДКР, її керманичі мали певні уявлення про межі території, якою збиралися керувати. Щоправда, говорити про якісь реальні кордони Кривдонбасу було неможливо хоча б тому, що фактично в кожному радянському регіоні влада належала місцевим радам, які нікому не підпорядковувалися. Цілком слушно згодом зауважив М. Скрипник: «І ЦВИК Кривдонбасу, і його Раднарком лишилися тільки організаційними штабами, поруч з тим як Катеринослав, Луганськ та инші жили своїм окремим самостійним власним життям і майже не визнавали свого центру». Тобто, кажучи про «територію ДКР», слід розуміти, що йдеться лише про бачення кордонів керівництвом цього утворення. І навіть про умовне визнання таких зазіхань якою-небудь іншою стороною, в тому числі і ленінським Раднаркомом, мова не йшла.

Керівництво ДКР претендувало на такі території: «Західні кордони Харківської і Катеринославської губ., включаючи залізничну частину Криворіжжя Херсонської губ та повіти Таврійської до перешийка — завжди були і будуть західними кордонами нашої республіки. Азовське море до Таганрога і кордони вугільних округів Донської області по лінії залізниці Ростов—Воронеж до станції Ліхая, західні межі Воронезької і південні Курської губерній замикають кордони нашої республіки» (див. вклейка, рис. IV).

Таким чином, окрім українських губерній, керівництво ДКР збиралося включити до свого складу ще й частину Області Війська Донського. Це виглядало цілком логічно, якщо взяти до уваги той факт, що в основу вказаних територіальних фантазій було покладено економічний фактор за повної відмови від національного. Інакше кажучи, ця «республіка» не мала національного коріння. Ось, наприклад, слова зі статті наркома юстиції Кривдонбасу Віктора Філова, одного з найбільш затятих апологетів ДКР: «Виділення Донецького та Криворізького басейнів в автономну одиницю — Донецьку Республіку Совітів — знаменувало собою торжество економічного принципу федерації на противагу принципу національному».

У цій же статті Філов відзначав, що наміри включити ДКР на правах автономії до складу радянської України були по суті спробою знайти компроміс між національним і економічним критеріями. Інакше кажучи, В. Філов визнавав, що якби в основу виділення регіонів брався національний критерій, то не лише про виокремлення Донкривбасу, а й навіть про його автономію у складі України не мало б ітися. Переважання українців в умовній ДКР не заперечувалося й іншими керівниками ДКР. Цей критерій просто не брався до уваги. Формально керівники ДКР такі підходи обґрунтовували «марксистським» світобаченням: мовляв, час національних держав минув.

Більшовицький центр інакше трактував марксизм і, відповідно, федералізм, з яким формально був вимушений погодитися. Загальною була настанова на централізацію. Якщо через певні обставини там і погоджувалися на відокремлення, «федерування» чи автономію якоїсь частини колишньої Російської імперії, то за критерій такого відособлення визнавався лише національний чинник. У звернені контрольованого більшовиками III Всеросійського з'їзду рад з'їзду від 28 (15) січня