Євгеній Шульженко - Гра почалась 2. Місто Сонця, Євгеній Шульженко

Ілля підійшов до Мілани та прошепотів на вухо згадку про великий тунель з щурами. Мілана тільки зупинилась та покрутила пальцем біля скрині. Не можна навіть згадувати про таке, особливо в цьому тихому та темному місці.

Ліхтарики полегшили завдання, було видно куди діти йдуть. То ж тихо йшли та обходили перешкоди. На початку автомобільного майданчику помітили напис на стіні «Блок десять». З часом був інший напис – «Блок дев’ять», потім «Блок вісім». Для себе зрозуміли, що треба дійти початку переліку блоків та там має бути вихід на вулицю. Та дійшовши напису «Блок п’ять», десь на середині автомобільного майданчику, зрозуміли, що щось починає відбуватись.

В повній тиші, періодично з різних сторін було чути відлуння шарудіння. Один раз наче впала якась скляна пляшка. Другий – наче залізними вилами пошкребли стіну. Загін зупинявся та вслухався в тишу. Вимкнули ліхтарики та підсунулись один до одного, головами.

- Тут щось не чисто, - прошепотів Ілля, - в мене враження, що в цій темряві живе хтось.  

- Можливо просто трохи далі живе якесь плем’я? – спитала Аня, голос у неї тремтів, але чи від холоду чи від страху, не зрозуміло, - Вони нас точно не чують.

- Виходить, тут багато племен живе, - подав голос Роня, - грюкання та шурхотіння з різних сторін чути було

- Так, давайте без паніки, - прошепотіла Мілана та намацала Алішу, взяла на руки, - покладіть кішку мені в рюкзак та давайте йти далі. Ліхтарик включить хтось один, йдемо один за одним, тримаємось плеча витягнутою рукою.

Загін племені Вітрів вистроївся один за одним, витягнули руки. Першим йшов Ілля, за ним Мілана з Алішею. В плече Мілани вчепилась Аня, та було чути як вона вся тремтить. За Анею йшла Ксенія, а групу замикав Роня. Його хватку Ксенія теж відчувала всіма кольорами, майже зразу плече у дівчини почало нити від тиску.

Пройшли метрів десять та зупинились від того, що почули гавкання собаки. Вона була одна, але наче галас наближався до групи. Тварина, судячи по тону, була розлючена та наче гналась за кимось. Та раптом, лай потонув в темряві. Пішли далі. Лай почувся знову та дуже близько. Ліхтарик вмить вимкнули, почали чекати. У дітей були звичайні палки, але всі були готові відбиватись. Якщо пес з’явиться десь поряд, будуть відбиватись як зможуть. Та лай знову зник. Простояли хвилин десять, нічого більше не почули.

Діти тремтіли від страху, але рушили далі. Новою перешкодою став наростаючий шурхіт. Було враження наче бігли маленькі ніжки. В голову лізли страшні думки про щурів. Про це дуже добре пам’ятали Мілана та Ілля з Ксенією. Звуки зникли майже одразу. «Це якесь божевілля!» - подумала Мілана та зітхнула. Легенько штовхнула Іллю, та всі пішли далі. Хлопець ввімкнув ліхтарик та світив собі під ноги. Стіну буде видно, перешкоди теж.

Через деякий час діти дійшли стіни з написом «Блок чотири» та з полегшенням перевели подих. Ще трохи, більша частина вже пройдена. Але нажаль далі було гірше. Майже одночасно, з усіх сторін діти племені Вітрів почули гавкання двох чи трьох собак. Ще з деяких сторін почули, як хтось почав гепати молотком чи молотом по металевим вставкам в стіні. Та саме жахливе – розвідники почули крик дівчини. Вона кричала так, наче її намагаються схопити та скривдити. Навіть почули відлуння бійки, дівчина відбивалась.

Та за секунду, все знову було тихо. Тиша вдарила в голову. Першою не витримала Аня, вона почала тихо плакати, закривши рукою рота. Роня почав штовхати Ксенію, та група збилась в купу. Через мить, справа за метрів п’ятдесят діти побачили смолоскип. Якась людина несла смолоскип над головою, йшла в сторону загону. Ліхтарик Ілля вимкнув, але вже було занадто пізно. Зліва та ззаду почулись дитячи крики. Цей крик не був словами, просто довге виття або нявкання. Було враження, що ті діти, що видають такі звуки – просто знущались, заганяли, хотіли налякати.

Роня прижався до Мілани та тихо заскиглив. Аня почала плакати, обпершись руками в коліна, зігнулась майже до землі. Та Ілля в цей момент схопив Ксенію за руку, повернув Мілану за плече до себе.

- Нам потрібно звалювати звідси, - він сказав спокійно, зосереджено, - нас загнали на цей майданчик, як звичайних диких тварин. І тепер вони хочуть, щоб ми впали в паніку

- Згодна, - голос Мілани тремтів, але вона старалась триматись, - біжимо далі. Хватаємо Аню та Роню під руки та тягнемо. А далі, як буде. Втечемо – добре. Не втечемо – будемо вирішувати по ситуації.

Загін наче отримав імпульс невідомої сили, згрупувались та рушили далі до «Блоку три», має ж він десь бути! Ілля трухнув Роню дуже грубо, але хлопець схопився за руку, занив від болю. Та через якусь мить в очах хлопця можна було побачити якусь зібраність. З Анею було складніше, вона відмовлялась кудись йти. Мілана навіть легенько дала ляпас дівчині. Не подіяло. Взявши однокласницю за руку, потягнула її вперед.

Група трималась щільно, щоб не загубитись, але це й заважало пересуватись швидше. В цей же час з усіх сторін було чути крики, гуркіт, собак. Всі звуки змішались в хаотичний рев. Вуха закладало. Дітей племені Вітру явно оточували. Паніка пробиралась в голову кожного. Та в якийсь момент, наче булька бруду лопнув спокій та розлетівся в різні сторони. Діти розірвали щільність групи та побігли вперед так швидко, як тільки могли. Ілля все ще тримав Ксенію за руку, а Мілана тягнула Аню. Роня в якийсь момент відстав, але потім закричав не своїм голосом та побіг так швидко, що обігнав всіх та завернув за перешкоду «Блок два» та зник з виду.