Еміліос Солому - Щоденник однієї зради, Еміліос Солому

— Апостолос справді такий. У нього якась манія на анекдоти. Часто може зателефонувати мені посеред ночі, щоб поділитися новим.

— І ви нормально до цього ставилися?

— Не знаю; гадаю, що так!

— Ви описали мені свою дружину зі слухавкою в той ранок. Вона мала вигляд... сполоханої, коли ви з’явилися перед нею?»

— Але ж... Чекайте... Я вам нічого не казав про дружину.

— Ви щойно це мені розповіли, пане Дукарелісе. Ось. Я ж усе занотовую.

Дукареліс і справді не звернув увагу, що слідчий увесь цей час щось записує на офіційному бланку для свідчень. Дивина та й годі! Скільки всього в нього переплуталося в голові... Він знову поринув у спогади, але не тримав їх лише у своїй голові. Увесь цей час він неусвідомлено оповідав про події тих днів. Його особисті миті з дружиною лягли на папір офіційного бланку, А4 21х30, 80 гр, білий, згори знак грецької поліції та блакитно-біла емблема Грецької Республіки. Його слова набули офіційного статусу. Та чи може він вмістити його життя? Потрапити в папку, опинитися на запилюченій полиці архіву, де його може торкнутися рука будь-якої поліцейської нишпорки? З часом папір пожовтіє, його сточать жуки-шкіроїди, папка почне видавати спертий запах, пахнути цвіллю. Отаке його життя?

— Тобто ви підозрюєте, що в них могло щось бути з цим Апостолосом?

— Ні, я нічого такого не казав.

— Але натякнули?

— Аж ніяк! Дивіться... Справді, тієї миті у мене з’явилася схожа думка.

— Яка саме?

— Ммм... що між ним і моєю дружиною щось може відбуватися.

— Ви так і зараз вважаєте?

— Ні... ні...

— Чому?

— З Апостолосом нас поєднує давня дружба з університетських лав. А моя дружина ніколи не давала приводу... Довіра є основою наших стосунків.

Лунає дзвоник мобільного. Він смикається. Дивиться на номер і скидає виклик. Слідчий із зацікавленням роздивляється стелю, балки та павутиння по кутках. Потім гукає поліціянта підійти на хвилинку. Питає, чи є десь тут переносний вентилятор? «Ні!» «Добре, можеш іти».

— Це дочка телефонувала, — шепоче Дукареліс.

— Хочете, перервемося?

— Ні, покінчімо краще з усім зараз!

— Пане Дукарелісе, ви стверджуєте, що дружина вам не зраджувала чи, як ви зволити заявити, на вашу думку, вона вам не зраджувала? — каже слідчий та свердлить Дукареліса поглядом. Очікує. Як би йому хотілося прямо зараз змусити допитуваного пройти детектор брехні. Але вони в Греції; це ж не Америка, тут не такі просунуті засоби ведення слідства.

— Послухайте. Життєвий та професійний досвід навчив мене не бути впевненим ніколи й ні в чому.

— І я про це. Ви ревнували свою дружину, пане Дукарелісе? — раптом питає слідчий.

Дукареліс дратується, його обличчя набуває озлобленого вигляду.

— Я попросив би вас... Як ви смієте взагалі? Мені здалося, що я тут для дачі додаткових свідчень, а не на сповіді.

— Пане Дукарелісе, усе має значення. Але ваше право не відповідати на таке питання.

— Іншими словами, мене підозрюють у зникненні дружини? Я правильно все зрозумів?

— Ні. Ми розглядали таку версію і відхили її. Поки що...

Тепер піт градом котиться і з Дукареліса. Ув очах темнішає, усе починає крутитися й нудота підступає до горла. Він заплющує очі, пучками натискає на скроні, проводить по чолу та дістається до лобово-носового шва черепа.

— А ви колись зраджували свою дружину, пане Дукарелісе? — наполегливо перепитує його слідчий.

Той розлючено схоплюється з місця, бриль у руці, готовий кулею вилетіли з приміщення.

— Я вам не дозволяю... Навіщо ви прибули сюди? Організувати мені курс психоаналізу?

— Сядьте, пане Дукарелісе, прошу вас. Я вирушив сюди минулого вечора й подорожував усю ніч. Другу добу без сну. Я просто виконую свою роботу, шукаю кінці ниток. Перепрошую, що мої слова вас обурили, але розумієте... Треба розглянути всі версії, якщо хочемо докопатися до істини. Хіба ви в археології не робите те саме? У вас же такий самий метод.

Дукареліс зітхає — що ж, він має рацію — і вертається на своє місце.

— Пане Дукарелісе... — знову починає слідчий, але вагається й дивиться йому в обличчя. На кілька секунд западає тиша. Це, певно, така гра — у мовчанку, грає тоном голосу, виразністю поглядів, тактика, яку він засвоїв ще з часу свого навчання чи самотужки вивів її в процесі довголітньої роботи, уміння, відточене в спілкуванні з убивцями, ґвалтівниками, повіями, шахраями, наркоманами, винними та невинуватими. І з такими людьми, як Дукареліс.

— Пане Дукрелісе, а чому в першому протоколі допиту ви не навели цей випадок з Апостолосом?

— Тому що не вважав його вартим уваги.

— А тепер, значить, уважаєте.

— І зараз мені він не видається важливим.

— Тоді чому ви його пригадали?

— Ви самі попросили детально пригадати ті дні.

— І саме це винесла на поверхню ваша пам’ять. Я спитаю ще раз. Пане Дукарелісе, ви вважаєте, що у вашої дружини був роман з Апостолосом?

— Та ні, на Бога! Його сюди не вплутуйте. Він не має до цього жодного стосунку!

— Пане Дукарелісе, ще раз повторюю, під час поліцейського розслідування усе береться до уваги. Наші очі бачили таке, у що складно повірити!

— Тоді... робіть, що хочете. Так чи так, я не можу вам завадити. Єдине, про що хочу сказати: того дня, коли зникла моя дружина, Апостолос з самого ранку був в університеті, і просидів там до вечора. Я заходив двічі до його кабінету. Дружина, якщо не помиляюся, зникла близько одинадцятої, коли вийшла зі свого офісу, за її словами, щоб поїхати в центр Атен і купити дещо з канцелярії. Отож...

Слідчий робить рукою жест, хитає заперечно головою й перебиває його.

— Це не доводить нічого, пане Дукарелісе. Нагадую, що її бачили ввечері того самого дня в готелі на Евбеї. У цей час Апостолос був з вами?

Дукареліс зітхає, знизує плечима.

— Ні, не був...

— Може, ви помітили щось дивне в поведінці вашої дружини зранку?

— Ні. Хіба що вона пішла раніше за мене на роботу. Встигли сказати лише «добридень» одне одному.

— Вона взяла щось з собою?

— Ні, нічого, абсолютно нічого! З того, що я встиг побачити – ні одягу, ні грошей, але я про це казав під час першої дачі показань.

— Так, так, казали. Але чи ви впевнені, що та валіза, якої не виявилося вдома, справді