Валентин Лукіч Чемеріс - Марина — цариця московська

головну між ними відмінність: Олена була міфічною героїнею часів підкорення Трої, а Марина Мнішек — реальною історичною особою. І хай «руські джерела називають її головною причиною всього зла, що спіткало Московську Русь, але можна й по-іншому подивитися на неї — як на жертву обставин. Своєю трагічною долею вона якщо і не відмінила зроблених нею помилок, то у всякому разі спокутувала їх» (В. Козляков).

Усі прагнуть жити якомога довше.

Довше, довше, довше...

Якщо й не вічно (жаль, що безсмертя все ж таки немає!), то принаймні прожити довгий вік. Хоча б і сто років. Усього лише якихось там сто років.

Прагнуть — така вже порода людства, адже всім хочеться довго жити в цьому світі. Хоча й не розуміють, що це таке прожити багато. Наприклад, сто років. І які проблеми при цьому можуть виникнути і виникають. І частіше всього такі, що їх уладнати неможливо.

Але всі, повторюємо, прагнуть жити довше (довше, довше, довше), а він якось перед своєю кончиною зізнався:

«Ви собі уявити не можете, як стомлюєшся, коли довго живеш!»

Нічого собі! Людині Бог послав довгий вік, а вона ще й бурчить з цього приводу — нам би його клопоти!

А прожив він — художник-карикатурист, автор близько сімдесяти тисяч дотепних малюнків (веселий був чоловік, усе життя трудився!) Борис Є. — 108 років. (Може б, і ще більше прожив, якби не бурчав, що довго живе!)

«Я думаю, — скаже один з тих, хто писатиме про нього, — що він помер із усвідомленням виконаного обов’язку. Мені здається, що це найвища форма щастя».

Звичайно, шкода, що рідко якому землянину вдається досягнути такого щастя — повністю виконати свій обов’язок у цьому світі і вичерпати себе до краплинки.

А тому, що не кожному випадає довге життя. Тож переважній і переважній більшості землян незрозумілі скарги 108-річного художника: «Ви собі уявити не можете, як стомлюєшся, коли довго живеш».

Оскільки всі (переважна більшість) живуть не так і довго (навіть на свій вік), то й не випадає їм скаржитись на втому від довгого життя. Хi6a хто повторить про себе розпачливі рядки Поета:

Тяжко-важко в світі жити Сироті без роду; Нема куди прихилиться — Хоч з гори та в воду! Утопився б молоденький, (ба, ба, чому це у молодості тягне втопитися?) Щоб не нудить світом; (ба, ба, чому це молодий має нудити світом?) Утопився б — тяжко жити, А нема де дітись. В того доля ходить полем — Колоски збирає, А моя десь, ледащиця, За морем блукає...

Як далі виявиться, вся суть у тому, що треба бути... багатим. І тоді й доля, мовляв, буде кращою. Хоча... Як ми знаємо, і багаті теж плачуть!

Бо які нарікання на довге життя, якщо — це ще якщо — вдається прожити всього лише років сімдесят-вісімдесят.

А втім, 70—80 років — це вік поважний (за класифікацією про вікові періоди життя людини): похилий (70 років) та старечий (80 і більше). За цією класифікацією автор цього твору, маючи 72 роки, вже має належати до людей похилого віку, тоді ж як у душі йому стільки (ті ж емоції, ті ж почуття, те ж відкриття світу), як було в нього у 25—30, 40—50 років. Це в душі. Отже, зійдемося й на тому, що й 70—80 — Божий дар, про який усі мріють.

Тому скаржитись — якщо тільки не обсядуть болячки-хвороби — на довгий вік немає сенсу. Багатьом трудність довгого віку так і зосталася (зостається) невідомою.

Та й що казати! Які скарги на трудність довгого віку, як ось хоча б Марині Мнішек випало прожити всього лише 26 — двадцять шість! — років — така її доля, скажемо словами Поета.

У всякого своя доля І свій шлях широкий: Той мурує, той руйнує...

Воістину! Шлях у польської дівчини-графині з україн­ського Самбора Марини Мнішек справді широкий і мовби аж довгий: Самбір—Краків—Самбір—Смоленськ—Вязьма—Москва, потім Ярославль—Москва—Коломенське—Калуга—Тула—Калуга — станиці на Дону—Астрахань—Яїк, знову Астрахань—Казань—Москва—Коломна...

А чи мурувала вона на тім шляху чи руйнувала... Це вже хто як оцінює її життєвий шлях, що вклався у 26 років. Але розповідь про її життя довжиною всього лише у 26 років стала надбанням популярної серії московського видавництва «Молодая гвардия», що носить горду марку:

«ЖИЗНЬ ЗАМЕЧАТЕЛЬНЫХ ЛЮДЕЙ».

«Замечательных...»

(Мається на увазі книга В. Козлякова «Марина Мнишек» — книга, у якій чи не вперше справедливо і об’єктивно оцінена ця легендарна полячка із Самбора.)

З Інтернет-видання.

Є лякаюча закономірність в тому, розмірковують дослідники, що сходження на престол династії Романових супроводжувалося вервечкою кривавих злочинів. Кажуть, що Марина Мнішек (в народі її називали чародійкою), втративши сина, прокляла весь рід Романових, напророчивши, що жоден з них не помре своєю смертю...

Ув’язнена цариця недовго й побула в «застенке» Іванківського монастиря. А все тому, що раптом по Москві пішов поголос (а москвичі як ніхто вірили чуткам): бути біді, якщо цариця Марина в Москві! Адже вона відьма і чаклунка! Чорту-бісу душу продала. Ночами літає на кочерзі або й у ступі. (Знаходились такі, які божилися й заприсягалися, що бачили її літання на власні очі!) А що вона зачинена в монастирі, так то дарма. Ще не винайшли таких замків і запорів, якими можна було б заперти відьму! Лиха басаврючка й через димохід вибереться. На сороку може перетворитися, на