Брендон Сандерсон - Слова променистого ордену, Брендон Сандерсон

своєму Дотепник. — Я розповім тобі одну таку — задам потрібний тон. Одного сонячного дня курча та кролик бавилися разом у траві.

— Курча… і хто? — не зрозумів Каладін.

— Ой, вибач, — я на мить забувся, де перебуваю, — зауважив Дотепник. — Дай-но я її адаптую, щоб тобі було зрозуміліше: одного нестерпно дощового дня по скельній породі повзли шматок слизу й огидна сімнадцятиніжка. Так ліпше?

— Начебто. Це все?

— Я ще й не починав.

Дотепник різко вдарив по струнах і несамовито заграв. Виходило енергійне, пронизливе тремоло. То одна нота стакато, то шалений перебір із семи.

Цей ритм ущерть заповнив Каладіна, й камера немовби заходила ходором.

— Що ти бачиш? — різко запитав Дотепник.

— Я…

— Заплющ очі, ідіоте!

В’язень заплющив. «Дурня якась».

— Що ти бачиш? — повторив Дотепник.

«Цей тип знущається з мене». Про цього штукаря подейкували, наче він мастак на такі речі. А ще здогадно саме в нього навчався Сиґзіл. То хіба ж не заслуговує поблажливості той, хто допоміг його учневі?

Хоча в музиці, що лунала, комічного не було нічогісінько — тільки міць. Дотепник додав ще одну мелодію, яка доповнила першу. Він що, виводив її другою рукою? Дві мелодії водночас? Невже одна людина й один інструмент могли породжувати таку поліфонію?

Аж раптом внутрішнім поглядом Каладін побачив…

…Гонитву.

— Це пісня про бігуна, — сказав він.

— В найспекотнішу пору сліпучого дня, — затягнув Дотепник речитативом під музику, — від моря, яке омива Східний край, біжить чоловік. А куди та чому — на це вже ти сам мені відповідь дай.

— Він утікає від бурі, — зронив Каладін.

— Той бігун звався Спринт. Ти чував це ім’я — про нього складали легенди й пісні. Прудкішого ще не носила земля, ще не бачив Рошар невтомніших ніг. Пригадую, що в незапам’ятний час у гонитві цей Спринт Чан-а-рач обігнав. Залишив позаду Вісницю зух! Аж ось час поразки настав…

Адже прокричав самовпевнений Спринт на весь світ про зухвалий свій план: дерзнув заявити, що прудкіший за вітер і що обжене ураган. Ураган обжене? Хай людей не смішить! Але Спринт наш на Схід невстрашимо спішить, де на березі — ох, світ небли́зький! — накреслено стартову риску.

Ярилася буря, шалів ураган. Та хто ж цей зухвалий бігун і блюзнір? З Богом бур хіба дурень змагатись дерзне. Це що за нахабство безмірне?

І як Дотепник виконував таку музику, маючи всього дві руки? Йому, не інакше, допомагав хтось іще. Може, варто розплющити очі й поглянути?

Перед внутрішнім поглядом Каладіна постала гонитва. Він побачив Спринта, який бігтиме босоніж. Дотепник стверджував, наче в’язень «чував це ім’я», але насправді той не знав таких легенд. Спринт був рослявий, довгоногий і мав зібране ззаду волосся, яке сягало до пояса. Там, на березі, він став на старт і чекає, доки буряна стіна, гуркочучи, понесеться морем на нього. Каладін аж підскочив, коли Дотепник узяв акорд, що сповіщав початок перегонів.

Спринт рвонув уперед просто перед шаленою стіною води, блискавиць і здійнятого в повітря каміння.

Дотепник не продовжував речитативу, доки юнак не підказав йому, що буде далі:

— Попервах його справи йшли добре…

— Травою й породою скельною біг, петляв між дерев, перестрибував камені — натхненно мчав Спринт, не чуючи ніг! Буревій шаленів, та догнати не міг. А Спринт відірвався — і ще підналіг!

Спринт попереду, а ураган навздогін. Невже простий смертний утре носа стихії? Уже й Алеткар наш бігун перетнув: от-от обжене буревій він. Аж раптом попереду виріс гірський перевал, який застував шлях, мов бар’єр. Ураган, заревівши, угледів свій шанс — і рвонув, наче з місця в кар’єр!

Найвищі вершини й крижані височини наш Спринт-чемпіон, біжучи, підкорив. Крутосхили й стрімкі стежини гірські… Чи втримає він свій потужний відрив?

— Звісно, ні, — відказав в’язень. — Першість неможливо втримувати довго…

— Буревій наближався, в потилицю дихав, холодні вітри насідали на п’яти, ураган ширив ніч і на крилах морозу летів крижаним своїм духом обдати. Каміння дробив його голосище, а спів розлягався, мов градом періщив.

Каладін так і відчув, як його одяг просякає крижаною водою, а шкіру обдає холодним вітром. Стоїть страшний рев, за яким нічого більше не чути.

Він побував там і спізнав це на собі.

— Аж ось і вершина! Аж ось перевал! Підйому кінець! Позаду вже пік! Спринт схилом спустився під сонячний лик! Рівнинний Азір перед ним тепер ліг! І на Захід помчав той, пришвидшивши біг.

— …Але поступово видихаючись, — докинув в’язень. — Навіть Спринтові не пробігти такої відстані, не стомившись.

— Проте скоро гонитва далася взнаки: захекався зовсім бігун і знеміг. Мов налиті свинцем, стали ноги важкі. Буревій обігнавши, наш Спринт під кінець не мчав — а все підтюпцем, підбіжки…

— А далі знову гори, — шепнув Каладін. — Шиновар.

— Аж ось — просто жах! — постає перед ним перешкода остання, що застує путь: земля раптом знову стримить догори — то гори Імлисті, де шини живуть.

— Там буряна стіна його й наздожене.

— Щоб позаду залишити кляті вітри, знову подерся наш Спринт догори, знов скоротився відрив, як раніш, знову довкола кружляли вихри! Цей підйом був не швидший і не легший, аніж попередній — зате близився фініш!

— Вона в нього просто за спиною. Навіть спускаючись протилежним схилом, йому від неї не відірватися.

— Гори Спринт перетнув, але фори не мав. Залишалось зробити останній ривок. Але сили ослабли, заряд вичахав, у муках давався кожнісінький крок. Краєм пласким прикінцева гонитва трива, де не ховається в нірки безживна трава.

Але досі суперник і сам став не той. Обливаючись потом, знеможений був. Блискавиці й громи розгубивши, змарнів, адже Шиновар — не місце для бур.

Ось попереду море, де фініш чекає. Спринт заледве біжить. Його зір помутнів. Ниють зморені м’язи. Гонитва триває, і наш чемпіон вперто йде до мети. Кінець стане шоком. Ти й сам його знаєш, і що було далі, скажи мені ти.

Музика залунала без співу. Дотепник чекав на Каладінову відповідь. «Ну все, годі з мене», — подумав той.

— Він помер. У нього не вийшло. Кінець.

Музика різко урвалася, і в’язень, розплющивши очі, глянув на виконавця. Він що, розгнівався через те, що хлопець так бездарно завершив історію?

Тримаючи інструмент на колінах, Дотепник уважно дивився на Каладіна, але розлюченим не здавався.

— То ти, виходить, таки знаєш цю історію, — промовив він.

— Що? Я гадав, ви складаєте її на ходу…

— Ні, її складав ти.

— Тоді що ж я маю знати?

Дотепник усміхнувся.

— Всі історії відомі наперед. Ми розказуємо їх самі собі, й так само чинив або чинитиме кожен, хто жив або житиме на білому світі. Оновлюються лише імена.

Каладін звівся в положення сидячи й постукав пальцем по каменю нар.

— То цей Спринт… Він справді існував?

— Не менш реально, ніж