Брендон Сандерсон - Слова променистого ордену, Брендон Сандерсон

Певне, тому, що там було надто добре. Він мав дві ковдри, подушку й нічного горщика, який регулярно спорожнювали. Годували його куди ліпше, ніж будь-коли за весь час невільництва. Кам’яні нари — не найзручніше ліжко, але, маючи ковдри, на них було не так і погано. Вікон, щоправда, — жодного, зате й великобурі не доводилося перечікувати просто неба.

Тож загалом у камері було цілком незле. І Каладін її ненавидів.

Раніше він опинявся в тісному приміщенні, хіба доки не вщухне великобуря. Але тепер, проводячи в ув’язненні нескінченні години, і то не маючи чого робити, окрім як лежати навзнак і думати думу… Тепер він став смиканий, обливався потом і тужив за відкритим простором. Сумував за вітрами. Самотність його не гнітила. Але оті чотири стіни… Відчуття було таке, наче вони його от-от розчавлять.

На третій день ув’язнення Каладін почув якийсь шум. Не в камері, а десь у глибині темниці. Не звертаючи уваги на Сил, котра сиділа на невидимій пристінній лаві, в’язень підвівся з нар. Що то за крики? Вони луною розлягалися тюремним коридором, долинаючи в камеру.

Відведена Каладінові «одиночка» була розташована осібно від решти, в окремому блоці. Відколи його посадили під замок, юнак бачив лише наглядачів і служниць. На стінах м’яко сяяли сфери, й приміщення було добре освітлене. Сфери в тюремному коридорі! Вони що, мали сипати злочинцям сіль на рани? Мовляв, бачать очі, та ба?

Каладін притисся до холодних ґрат, дослухаючись до приглушених криків. Чи не Четвертий міст, бува, вломився визволяти свого командира? Дай же Прародителю бур, щоб його люди не втнули такої дурниці.

Він затримав погляд на одній зі сфер у вмонтованому в стіну світильнику.

— Що це ти робиш? — не зрозуміла Сил.

— Дивлюся, чи не вдасться мені дотягтися й осушити її. Ця сфера хіба трішки далі, ніж ті паршенді, з чиїх самоцвітів я висотав Світло.

— І що тоді? — тихенько спитала спрен із тривогою в голосі.

Гарне запитання.

— Якби я наважився на втечу, ти допомогла б мені?

— А ти збираєшся втекти?

— Сам не знаю. — В’язень обернувся й так само навстоячки прихилився спиною до ґрат. — Але мені, бува, доведеться. Хоча тікати з в’язниці — протизаконно.

Сил випнула підборіддя:

— Я спрен честі, а не закону. Для мене важить правильність учинку.

— Щодо цього ми з тобою одностайні.

— Коли тебе сюди саджали, ти не опирався, — зауважила Сил. — То навіщо ж тікати?

— Я не дам, щоб мене стратили.

— Але ж тебе й не збираються страчувати, — заперечила спрен. — Ти ж чув, що сказав Далінар.

— Пішов він у бурю! Це він дозволив запроторити мене сюди.

— Він намагався…

— Погано намагався! — гаркнув Каладін, відвертаючись і вдаряючи долонями в ґрати. Знову він у буреклятій клітці — там, де й починав! — Він такий самий, як і решта! — проричав юнак.

Сил перепурхнула до нього й, зупинившись між ґратами, взяла руки в боки:

— Що ти сказав?

— Він… — Каладін відвернувся. Брехати спренові честі було непросто. — Гаразд, нехай буде по-твоєму. Далінар не такий. Але король — точнісінько такий. Визнай це, Сил! Елгокар — жахливий правитель. Спочатку похвалив мої намагання захистити його, а тепер за помахом монаршої руки мене хочуть стратити. Мала дитина та й годі…

— Каладіне, ти мене лякаєш.

— Справді? «Все буде добре. Довірся мені». Так ти сказала, коли я зістрибнув на арену? І що ж у цій камері доброго?

Сил відвела очі й від того немовби помітно поменшала.

— Навіть Далінар не став заперечувати, що король припустився величезної помилки, дозволивши Садеасові відкрутитися від поєдинку, — сказав Каладін. — Моаш та його спільники мають рацію: без Елгокара королівству було б ліпше.

Сил, похнюпивши голову, опустилася на підлогу.

А Каладін підійшов до нар, але був надто накручений, щоб лягти, й мимоволі став міряти камеру кроками. Як може хтось жити, затиснутий у цій комірчині, де немає чим дихати? Він не дозволить, щоб його тримали тут без кінця-краю.

«Ліпше тобі, Далінаре, дотримати слова і якнайшвидше звільнити мене».

Хай що допіру спричинило шум, а він ущух. Коли служниця принесла їжу, просунувши її в маленький отвір під ґратами, Каладін спитав у неї, що то було — але жінка, не відповівши, чкурнула від нього, мов крєм’ячок від бурі.

В’язень, зітхнувши, взяв принесене їдло — тушковані овочі, збризнуті чорним солоним соусом — і всівся на нари. Його годували тим, що можна їсти руками: виделок або ножів йому — від гріха — не давали.

— Непогано влаштувався, мостонавідничку, — промовив Дотепник. — Я й сам кілька разів подумував сюди перебратися. Але оренда тут, може, й помірна, проте плата за вхід — зависока.

Каладін зірвався на ноги. Дотепник сидів на лаві біля дальньої стіни — не в камері, а в коридорі, під сферами — налаштовуючи якийсь дивний інструмент із полірованою декою й натягнутими струнами, що його він тримав на колінах. Усього мить тому цього гостроязикого там не було. От буря! Там, здається, не було навіть лави…

— Як ви сюди потрапили? — запитав Каладін.

— Ну, є такі штуки — так звані «двері»…

— Й охоронці вас пропустили?

— Формально кажучи, так, — відказав Дотепник, щипнувши струну, а відтак нахиляючись, щоб ліпше розчути, як звучатиме інша.

Каладін знову опустився на нари. Дотепник був суціль у чорному, а знятий із пояса тонкий срібний меч лежав на лаві поруч господаря. Там само примостився і якийсь коричневий мішок. Схилившись і закинувши ногу на ногу, Дотепник налаштував свій інструмент і, тихенько мугикнувши сам до себе, кивнув.

— Якщо мати абсолютний слух, уся ця процедура стає куди легшою… — зауважив він.

А потім відкинувся на стіну, і Каладін, так само сидячи на нарах, став чекати, що буде. Але нічого не відбувалося.

— І що? — не витримав в’язень.

— І нічого. Дякую, що спитав.

— Ви прийшли мені заграти?

— Ні, ти цього не оцінив би.

— То навіщо ж ви тут?

— Люблю провідувати ув’язнених. Ти їм що хочеш, те й кажеш — а вони нічого не можуть удіяти. — Жартун підвів на Каладіна очі й, поклавши руки на інструмент, усміхнувся. — Я прийшов по історію.

— Яку ще історію?

— Ту, яку ти мені розповіси.

— От іще! — фиркнув Каладін, лягаючи на нари. — Сьогодні я не в настрої для ваших ігор.

Дотепник, щипнувши струну, взяв якусь ноту.

— Так щоразу кажуть геть усі — а це, по-перше, перетворює твої слова на штамп. І викликає в мене здивування: чи буває бодай хтось у настрої для моїх ігор? А коли так, то чи це, бува, не скасовує самого їхнього сенсу?

В’язень позіхнув, а Дотепник так само пощипував струни.

— Якщо я вам сьогодні підіграю, — спитав юнак, — ви дасте мені спокій?

— Я піду, щойно твоя історія сягне завершення.

— Чудово. Чоловіка запроторили до в’язниці, де йому було дуже погано. Кінець.

— А-а… — протягнув Дотепник. — То це історія про дитину…

— Ні, не про дитину, а… — Каладін змовк.

«…Про мене».

— Гаразд, нехай не про дитину, але дитяча, — стояв на