Джордж Мартін - Бенкет круків

й обледеніла. Пронизливо стогнав вітер, шарпав Алейн за плаща. Дівчина пригадала, як піднімалася тут. І тоді це місце її лякало, і тепер.

— Тут ширше, ніж видається,— пояснювала Майя лорду Роберту веселим голосом.— Цілий ярд завширшки, а завдовжки щонайбільше вісім ярдів, суща мізерія.

— Мізерія,— промовив Роберт. Ручка в нього тремтіла.

«О ні,— подумала Алейн,— будь ласка, тільки не тут. Не зараз».

— Мулів тут краще переводити,— мовила Майя.— З дозволу мілорда, я спершу переведу свого, а потім повернуся по вашого.

Лорд Роберт не відповів. Почервонілими очима він втупився у вузьку сідловину.

— Я недовго, мілорде,— пообіцяла Майя, та Алейн не була певна, що хлопчик узагалі її почув.

Коли байстрючка вивела мула з-під захисту шпиля, в морду йому вдарив вітер. Майїн плащ задерся, виляскуючи в повітрі. Майя заточилася, і на якусь мить здалося, що її зараз здмухне у прірву, та їй вдалося втримати рівновагу, й вона рушила далі.

Алейн взяла Роберта за маленьку долоньку в рукавичці, сподіваючись угамувати тремтіння.

— Славний Робіне,— сказала вона,— я боюся. Візьми мене за руку, допоможи перейти на той бік. Ти, я знаю, не боїшся.

Він поглянув на неї: чоловічки у розширених білих очах здавалися крихітними, як вістря шпильки.

— Не боюся?

— Хто завгодно, тільки не ти. Ти ж мій крилатий лицар, сер Славний Робін.

— Крилатий лицар умів літати,— прошепотів Роберт.

— Понад верхівками гір,— вона стиснула його долоньку.

Тут до них біля шпиля приєдналася леді Міранда.

— Умів літати,— луною підхопила вона, побачивши, що відбувається.

— Сер Славний Робін,— повторив лорд Роберт, і Алейн зрозуміла, що не можна чекати повернення Майї. Дівчина допомогла хлопчику злізти з мула, і вони рука в руці рушили до голої кам'яної сідловини, а позаду ляпали й ляскали плащі. Навколо був тільки порожній простір і небо, а обабіч стрімко обривалася земля. Під ногами траплявся лід, і уламки каміння так і чигали, щоб на них хтось ногу підвернув, і вітер завивав люто. «Виє як вовк,— подумала Санса.— Примарний вовк завбільшки з гору».

І раптом вони опинилися на тому боці, і сміялася Майя Стоун, підхоплюючи Роберта й обіймаючи.

— Обережніше,— сказала Алейн.— Він боляче хвицається. З виду й не подумаєш, але так і є.

Підшукали для хлопчика затишне місце — заглибину в скелі, куди не проникав холодний вітер. Алейн пестила його, поки не минулося тремтіння, а Майя пішла назад допомогти перейти решті верхівців.

У Снігу на них чекали свіжі мули й гаряча тушкована козятина з цибулею. Алейн присіла їсти з Майєю і Мірандою.

— То ти не тільки вродлива, а й хоробра,— заговорила до неї Міранда.

— Ні,— знітилася вона від компліменту.— Я не хоробра. Мені так було страшно! Без лорда Роберта я б точно не перейшла...— Алейн обернулася до Майї Стоун.— Ти мало не впала.

— Помиляєшся. Я не можу впасти,— озвалася Майя; пасмо волосся лежало в неї на щоці, затуляючи одне око.

— Я ж сказала: мало не... Ти не злякалася?

Майя похитала головою.

— Пригадую, як мене, зовсім маленьку, підкидає в повітря чоловік. Він високий аж до неба, а підкидає мене так високо, що здається — я лечу. Ми обоє регочемо — регочемо так, що я аж засапалася, а тоді від сміху я обмочую штанці, але він тільки регоче ще дужче. Коли він отак підкидав мене, я ніколи не боялася. Знала, що він нікуди не подінеться і завжди мене зловить,— вона відкинула волосся з чола.— Але одного разу він кудись подівся. Чоловіки приходять і йдуть. Брешуть, гинуть, кидають тебе. А бескид не такий, як чоловіки, і я — справжня донька бескиду. Довіряю своєму батькові, довіряю своїм мулам. Я не впаду,— вона, поклавши руку на гострий виступ скелі, зіп'ялася на ноги.— В дорогу. Іти нам ще далеко, а я вже відчуваю наближення сніговію.

Коли виїздили зі Снігу — найбільшого і найнижчого з трьох придорожніх замків, які сторожили дорогу на Соколине Гніздо,— уже посипав сніг. Почало сутеніти. Леді Міранда запропонувала повернутися й заночувати у Снігу, а продовжити спуск на сході сонця, але Майя і чути не хотіла.

— На той час може вже нападати п'ять дюймів снігу, а ці східці підступні навіть для мулів,— сказала вона.— Ліпше їхати далі. Але квапитися не будемо.

І так вони і вчинили. Нижче Снігу східці стали ширшими, не такими крутими, вони петляли поміж високих сосон і сіро-зелених чатових дерев, якими поросли нижні схили Велетового Ратища. Схоже, Майїні мули знали на дорозі кожен корінець і камінець, а якщо якийсь і забудуть, байстрючка їм нагадає. Половина ночі спливла, заки нарешті угледіли крізь снігопад світло з Місячної брами. Останній відтинок дороги був найлегший. Невпинно падав сніг, укриваючи світ білим плащем. Славний Робін задрімав у сідлі, гойдаючись у такт руху мула. Навіть леді Міранда почала позіхати й поскаржилася, що втомилася.

— У нас для всіх вас уже підготовані покої,— мовила вона до Алейн,— але якщо хочеш, можеш сьогодні спати зі мною. На моєму ліжку четверо вмістяться.

— Матиму за честь, міледі.

— Ранда. Тобі пощастило, що я так змучилася. Хочеться тільки скрутитися калачиком і заснути. Зазвичай, коли до мене спати приходять леді, то мають сплатити подушкове й розповісти всі свої грішки.

— А як у них нема грішків?

— Ну, тоді хай розповідають, про які витівки мріють. Але ти, звісно, і не мрієш. Тільки глянь на твої рожеві щічки й великі блакитні очі — зразу видно, що ти порядна,— вона знову позіхнула.— Сподіваюся, ти в ноги не змерзла. Терпіти не можу челядниць із холодними ногами.

Заки нарешті доїхали до замку Мірандиного батька, леді вже й сама дрімала, а Алейн мріяла про ліжко. «Перина, обов'язково,— думала вона,— м'яка, тепла й висока, завалена хутрами. Мені насниться солодкий сон, а коли я прокинуся, брехатимуть собаки, біля кернички пліткуватимуть жінки, а у дворі дзвенітимуть мечі. А потім буде бенкет з музикою і танцями». Після мертвої тиші Соколиного Гнізда хотілося галасу й сміху.

Та коли вершники злазили з мулів, з фортеці з'явився один з Пітирових гвардійців.

— Леді Алейн,— погукав він,— на вас чекає лорд-оборонець.

— Він уже повернувся? — здивувалася вона.

— Ввечері. Він у західній вежі.

До світанку було вже ближче, ніж минуло від сутінок, у замку спали майже всі, окрім Пітира Бейліша. Він сидів біля коминка, який весело потріскував,