Джордж Мартін - Бенкет круків

і попивав глінтвейн з трьома незнайомцями. Щойно Алейн увійшла, всі троє встали, а Пітир тепло всміхнувся.

— Алейн! Ходи поцілуй тата.

Вона слухняно обійняла його і поцілувала в щоку.

— Перепрошую за вторгнення, батьку. Ніхто не попередив, що ви не самі.

— Яке вторгнення, люба! Я тут саме розповідав цим добрим лицарям, яка в мене шаноблива донечка.

— Шаноблива і зваблива,— мовив елегантний юний лицар з густою білявою гривою, яка спадала йому нижче плечей.

— Ага,— підтвердив другий лицар, товстун з густою чорною бородою, в якій уже майнула сивина, носом-картоплиною з сіточкою червоних капілярів і грубими кулачиськами завбільшки з гарний окіст кожен.— Про це ви не згадували, м'лорде.

— Я б теж не згадував, якби то була моя донька,— втрутився третій лицар, жилавий коротун з хитрою посмішкою на вустах, гострим носом і наїжаченим жовтогарячим чубом.— Особливо у присутності таких неотес, як ото ми.

Алейн розсміялася.

— А ви неотеси? — піддражнила вона.— А я вас трьох прийняла за хоробрих лицарів.

— І вони таки лицарі,— сказав Пітир.— А хоробрість свою, сподіваймося, вони ще продемонструють. Дозволь представити тобі сера Байрона, сера Моргата і сера Шадрика. Панове, це леді Алейн, моя нешлюбна, але дуже кмітлива дочка... з якою, з вашого дозволу, мені слід перекинутися кількома словами.

Троє лицарів, уклонившись, пішли, але рослявий білявець, перш ніж вийти, ще й поцілував Алейн руку.

— Лицарі-бурлаки? — запитала Алейн, коли двері зачинилися.

— Лицарі-рубаки. Я тут подумав, що нам непогано тримати біля себе ще трохи мечників. Часи настають дуже цікаві, люба, а в такі цікаві часи мечників не буває забагато. У Мартингород повернувся «Цар моряників», і старому Освелу є що розповісти.

Алейн і не питала, що саме. Якби Пітир хотів з нею поділитися, то поділився б.

— Я не очікувала, що ви так швидко повернетеся,— мовила вона.— Рада, що ви приїхали.

— З того, як ти мене поцілувала, і не скажеш,— притягнувши її до себе, він узяв у долоні її обличчя й нагородив довгим поцілунком у вуста.— Ось як вітають з поверненням. Постарайся наступного разу.

— Так, батьку,— вона відчула, що червоніє.

Але він не тримав на неї зла.

— Ти не повіриш, що нині відбувається на Королівському Причалі, люба! Серсі коїть дурницю по дурниці, а їй у цьому допомагає рада глухих, сліпих і темних. Я завжди підозрював, що вона пустить королівство з торбами й себе занапастить, але не очікував, що так швидко. Яка прикрість! Я сподівався на чотири-п'ять спокійних років, щоб посіяти зерна — хай ростуть, однак тепер... добре, що мені хаос тільки на руку. Боюся, якщо п'ятеро королів ще лишили по собі якийсь натяк на мир, то три королеви швидко і його зруйнують.

— Три королеви? — не зрозуміла Алейн.

Але Пітир не схотів пояснювати. Натомість, посміхнувшись, мовив:

— А я своїй дівчинці подаруночок привіз.

Алейн була приємно вражена.

— Сукню?

Вона чула, що в Мартингороді чудові кравчині, а їй уже так набридло вбиратися в сіре й коричневе!

— Дещо краще. Вгадуй далі.

— Прикраси?

— Жодні прикраси не зрівняються з очима моєї донечки.

— Лимони? Ви знайшли лимони?

Вона-бо пообіцяла Славному Робіну лимонний пиріг, а для нього, як відомо, потрібні лимони.

Узявши її за руку, він усадовив її собі на коліна.

— Я домовився про твій шлюб..

— Шлюб...— у неї стислося горло. Вона не хотіла заміж, не тепер, а може, взагалі ніколи.— Я не... я не можу вийти заміж. Батьку, я...— Алейн поглянула на двері, перевіряючи, чи щільно зачинені.— Я ж одружена,— прошепотіла вона.— Ви знаєте.

Пітир поклав їй палець на вуста, щоб замовкла.

— Карлик пошлюбив доньку Неда Старка, а не мою. І взагалі, це ж просто заручини. З весіллям доведеться зачекати, поки Серсі не прийде кінець, а Санса не стане вдовицею. Та й тобі слід познайомитися з хлопцем і сподобатися йому. Леді Вейнвуд не змушуватиме його побратися проти волі, на цьому вона твердо стояла.

— Леді Вейнвуд? — Алейн не могла повірити.— Навіщо їй одружувати одного зі своїх синів з... з...

— ...з байстрючкою? По-перше, ти — байстрючка лорда-оборонця, не забувай. Вейнвуди — рід старовинний і вельми гоноровий, але не такий заможний, як можна було подумати,— що я і з'ясував, коли почав скуповувати їхні борги. Ну, леді Аня, звісно, не поміняє на золото сина, а от байстрюка... юний-бо Гарі просто родич, а посаг, який я запропонував її милості, більший за той, якого щойно отримав Лайонел Корбрей. Та і як інакше, вона ж може наразитися на гнів Бронзового Нона. Це йому всі плани зруйнує. Ти обіцяна Гарольду Гардингу, люба,— якщо, звісно, зможеш завоювати його хлоп'яче серце... але для тебе це має бути неважко.

— Гарі Наступнику? — Алейн постаралася пригадати все, що їй у горах розповідала про нього Міранда.— Він щойно висвячений у лицарі, й у нього є позашлюбна донька від якоїсь простолюдинки.

— І ще одна скоро буде від іншої дівки. Цей Гарі, безсумнівно, вміє облещувати. М'яка пісочна чуприна, глибокі сині очі, ямочки на щоках, коли всміхається. І дуже галантний, кажуть,— з усмішкою піддражнив він.— Байстрючка ти чи ні, люба, коли про заручини повідомлять, тобі заздритимуть усі високородні панни у Видолі, а ще кількоро у приріччі й Розлогах.

— Але чому? — розгубилася Алейн.— Сер Гарольд... як він може бути спадкоємцем леді Вейнвуд? У неї хіба немає рідних синів?

— Троє,— підтвердив Пітир. У його подиху відчувався перегар, гвоздика й мускатний горіх.— А ще доньки й онуки.

— То хіба вони не йдуть перед Гарі в лінії наступництва? Я не розумію.

— Зараз зрозумієш. Слухай,— Пітир узяв її за руку й легенько погладив їй пальці.— Лорд Джаспер Арин, почнімо з нього. Батько Джона Арина. Він мав трьох дітей — двох синів і доньку. Найстарший був Джон, отож Гніздо й титул лорда перейшли до нього. Його сестра Аліс вийшла за сера Еліса Вейнвуда, дядька нинішньої леді Вейнвуд. Аліс і Еліс,— скривився він,— яка пара! Молодший син лорда Джаспера, сер Роннел Арин, пошлюбив дівчину з Белморів, але встиг хіба раз чи двічі її взути, перш ніж помер від різачки. Їхній син Елберт народжувався в одному ліжку, а в цей час бідолашний Роннел помирав у іншому в тій самій залі. Ти уважно слухаєш, люба?

— Так. Були Джон, Аліс і