Джеймс С. А. Корі - I прокинеться Левіафан, Джеймс С. А. Корі

заплющив очі. Скафандр нагадав, що повітря

залишилося на двадцять хвилин.

— «Смугача» не віддам! Він далеко, і далеко, і далеко!

— Бля, — сказав Міллер. — Господи...

Він випустив візок і повернувся до естакади, до освітлених

широких тунелів. Усе навколо трусилося, станція тремтіла, як

у лихоманці. Звісно, це була не станція. Він сам тремтів. Уся

розгадка була в голосі Ероса. Весь цей час. Він мусив це

зрозуміти раніше.

Можливо, він і розумів.

Протомолекула не знала англійської, гінді, російської чи будь-якої з інших мов, які викидала в ефір. Це все йшло з мізків

і пам’яті мерців, закодоване в нейронах та граматичних

структурах, які поглинула протомолекула. Поглинула, але не

знищила. Вона зберегла всю інформацію, мови, складні

когнітивні структури — розбудовуючи себе на них, неначе

кладучи асфальт на римські дороги.

Мерці Ероса — не мерці. Джульєтта Андромеда Мао жива.

Він усміхався так, що судомило щоки. Однією рукою спробував

набрати з’єднання. Надто слабкий сигнал, не проривається. Він

наказав кораблю на поверхні, через який маршрутизувався, додати потужності в антени, і з’єднання пройшло.

Почувся голос Голдена.

— Привіт, Міллере. Як ся маєш?

Він говорив лагідним тоном, наче просячи вибачення.

Працівник госпісу, милосердний до пацієнта при смерті. Іскра

роздратування в Міллеровій свідомості зажевріла сильніше, але

його голос залишався рівним.

— Голдене. У нас проблема.

2 Рядок із поеми Т. С. Еліота «Любовна пісня Дж. Алфреда Пруфрока» процитовано за

пер. Віталія Кейса.

Розділ п’ятдесят третій. Голден

–Власне, ми тут наче придумали, як позбутися цієї проблеми, — відповів Голден.

— Сумніваюся. Але спочатку передам тобі медичні покази зі

свого скафандра.

За кілька секунд у маленькому віконці на екрані перед

Голденом вишикувалися чотири колонки цифр. Усе виглядало

нормально

—

хоча,

звісно,

тонкощі

міг

правильно

інтерпретувати тільки медтехнік, на кшталт Шеда.

— Гаразд. Усе чудово. Тебе трошки опромінює, але загалом...

Міллер не дав йому договорити.

— У мене нема гіпоксії?

Сенсор його скафандра показував вісімдесят вісім міліметрів

ртутного стовпчика — комфортний рівень.

— Ні, — підтвердив Голден.

— Що-небудь, що могло б спричинити галюцинації або

марення? Алкоголь, опіати? Що-небудь таке?

— Наскільки я бачу, ні, — у Голдена почав закінчуватися

терпець. — До чого це все? Побачив щось незвичне?

— Тільки те, до чого всі вже звикли. Але я хотів заздалегідь

проговорити це питання, бо знаю, що ти мені відповіси.

Міллер замовк, лінія шипіла і потріскувала у Голденових

навушниках. Заговоривши за кілька секунд, Міллер змінив тон.

Не те, щоби благальний — але достатньо близький до такого, щоб Голден став ніяково соватися у кріслі.

— Вона жива.

У всесвіті Міллера існувала лише одна «вона». Джулі Мао.

— Ну... гаразд. Не знаю, що тобі відповісти.

— Тобі доведеться повірити мені на слово, що це не є нервовий

зрив, не гострий психоз чи щось таке. Але Джулі тут. Вона веде

Ерос.

Голден іще раз переглянув медичні покази, однак вони, як

і раніше, лишалися в нормі — кожна цифра, крім дози радіації,

світилася спокійним зеленим. Навіть хімічний склад крові не

свідчив про надмірний стрес — як на людину, котра тягнула

термоядерну боєголовку на власний похорон.

— Міллере, Джулі мертва. Ми обидва бачили тіло. Бачили, що

протомолекула... з нею зробила.

— Ми бачили тіло, так. Ми припустили, що вона мертва, через

ушкодження...

— Міллере, у неї не було серцебиття. І мозкової активності.

І метаболізму. Відсутність цих процесів за визначенням означає

смерть.

— Звідки нам знати, що таке смерть для протомолекули?

— Нам... — Голден затнувся. — Напевно, нізвідки. Але

відсутність серцебиття — надійна ознака.

Міллер розреготався.

— Голдене, ми обидва бачили відео. Думаєш, оті грудні клітки, що підтягуються єдиним обрубком руки, можуть похвалитися

серцебиттям? Те лайно ігнорувало наші правила з першого дня, і тепер ти очікуєш, що воно їх визнає?

Голден усміхнувся. Міллер мав слушність.

— Гаразд, але звідки тобі знати, що Джулі не перетворилася на

грудну клітку з пучком мацаків?

— Та може й перетворилася, але я не про її тіло кажу. Вона тут.

Її свідомість.