Джеймс С. А. Корі - На згарищi Сiболи, Джеймс С. А. Корі

важити нині, от ніби ці дощі мали б дещо змити й дещо

очистити. Але ж ніскільки й нічого не змінилось.

— Хотів би я дізнатися бодай щось про вашу останню розмову з

капітаном Голденом, — сказав шеф служби безпеки. Голос його

звучав спокійно, і його цікавість видавалася цілком зрозумілою.

От ніби вони знов були на «Ізраелі», й він просив її пригадати, коли востаннє вона покористувалася якимсь інструментом, котрого не могла знайти.

— Ну, був він дуже-дуже стомлений. Виснажений. І це ніби

навіть відбилося на його пізнавальній здатності.

— А можете уточнити: пізнавальній здатності щодо чого? —

допитувався Мертрі.

— Він розбазікався, — сказала Елві. — Перескакував від жартів

про інопланетян, що контролюють уми землян, до Чарльза

Дікенса, а потім доводив, нібито йому відомий якийсь спосіб

вимкнути місцеву захисну мережу. Був же він просто

всюдисущий. Я пробувала умовити його, щоб відпочив, але…

— А чи правильно я зрозумів вас, що він намірився вивести з

ладу ту інопланетянську технологію, що нині функціонує на цій

планеті?

— Так. Утім, чом би йому й не?..

— Бо не йому вона належить. А чи сказав він, яким чином

наміряється він це здійснити?

— Не сказав. Але я не думаю, що за цими його словами

крилося щось реальне. То просто звучав зв’язок його мозку з

голосовим апаратом. Я майже певна, що він далеко не повністю

усвідомлював навіть сам факт свого мовлення.

— А говорив він про те, щоб податися на північ?

Елві закліпала очима, насупилась і похитала головою.

Мертрі дістав свій ручний термінал, натис на три кнопки, а

тоді простяг їй, щоб глянула. На екрані видніла груба мапа

єдиного на Ілусі континенту, й вирізнялися на ній дві цяти.

Однією з них, як здогадалася Елві, було розташування Першої

Висадки — чи, власне, того місця, де стояло колись те поселення.

Тож вона припустила: перша цята вказує, де вони наразі

перебувають. А друга була від першої на відстані півтора дюйма.

— Я дозволив собі простежити сигнал капітанового ручного

термінала, — сказав Мертрі. — Сигнал непостійний, уривчастий, але схоже на те, що він мандрував на північ із середньою

швидкістю двохсот кліків за годину. Як на мене, то це вельми

цікава обставина.

Елві повернула безпеківцеві його термінал.

— Про це він не сказав ні слова. Тільки загальне: що йому

треба щось зробити. Опісля він ще порозмовляв з Еймосом.

Мені здалося, що чи не це мав він на увазі. Сказати щиро, мені

дивно, як він, у такому стані, спромігся покерувати візком.

— Але їде він не візком, — заперечив Мертрі. — Ми тут маємо

лише два візки, обидва стоять надворі, біля самого входу, а один

навіть без акумулятора.

— Тоді я не розумію, — призналася Елві. — Як же він…

— Пересувається із швидкістю двохсот кілометрів за годину? —

договорив за неї Мертрі. — Це було б лиш одним із багатьох-багатьох запитань, відповіді на які хотів би я мати. Дякую, що

вділили мені дещицю свого часу, докторесо.

Мертрі кивнув головою, крутнувся й пішов до арочного

проходу, що вів надвір. Елві провела його насупленим поглядом.

Чи не казав Голден ще чогось? Наче більш нічого… Хіба сказав

що Еймосові?

Здоровило стояв, руки згорнуті на оголених грудях, серед

грязюки біля свого куреня, де були припарковані обидва візки.

Він мав страшного рубця на животі, а над серцем —

витатуйовану жінку. Хотіла спитати його про тих двох, але й

сама побачила Мертрі й Вей на передніх сидіннях візка, що саме

виїжджав на вільний простір. Великі силікатно-гелеві колеса

цмакотіли, мов смакували грязюку, але візок, набираючи

швидкість, легко погуцикав собі під тихим дощиком по

оголеному-замуленому полю.

— А що, був скид? — запитала Елві.

— Та ні, — відказав Еймос.

— А чи скинуть що скоро?

— Як і скинуть, то хай би краще близенько, щоб можна було

дійти пішки. Як я не розживуся на новий акумулятор, то оцей, що подирчав геть, був єдиний наш робочий набір коліс.