Джеймс С. А. Корі - На згарищi Сiболи, Джеймс С. А. Корі

— Отак? — мовила вона. А тоді спитала: — Чи не казав вам

чогось Голден, перш ніж, гм, податися геть?

— Ага, — відповів Еймос, насупившись услід візкові.

— Казав, що подасться на північ?

— Ну, не так конкретно, але я знав: він має десь податись, аби

переконати Міллера, щоб увімкнув знову термоядерні реактори

для нас.

— Міллера? — перепитала Елві, труснувши головою.

— Ага, це довга байка. В основному капітан просив мене, щоб я

допильнував, аби отой, — кивнувши головою вслід

подаленілому вже візку, — не розначальствувався надто й не

почав знов убивати людей.

— Він подався слідком за Голденом.

— Гмм. Уже й не знаю, чи полегшує це мені роботу, а чи ще

тяжчою робить.

Здоровило здвигнув плечима й увійшов до своєї майстереньки.

Рештки шести батарей лежали, викладені на тонкій пластиковій

шматі. Присів Еймос перед ними навпочіпки, а тоді ну

пересортовувати їх: за величиною та ступенем завданої їм

шкоди.

— Це було б куди легше, якби «Росі» взяв та й скинув мені

свіжу батарейку, — мовив він.

— То що — і ви поїдете шукати Голдена?

— Ну, як це я собі уявляю, він сподівається, що я допильную, аби Мертрі нікому не завдав шкоди. Звідсіля той вивітрився, тож усім тутешнім людям ніби й нíчого його боятися. Тож краще

й мені туди податися, слідом за цим нелюдом, аби простежити, щоб і там він нікого не скривдив.

Елві згідливо кивнула головою і задивилася на північ. Візок

був уже крихітною цяткою біля обрію: котився, здіймаючи вгору

плюмажі розбризкуваної колесами грязюки. З якою швидкістю

пересуваються ті двоє, вона не могла вгадати, але була певна: за

якусь хвилю й сховаються за небокраєм.

— Якщо ви зробите, що й цей буде на ходу, то візьмете мене з

собою?

— Ні.

— Серйозно! Дозвольте мені поїхати з вами, — просилася Елві, уклякнувши навколінці поруч нього. — Там вам буде потрібна

підтримка. Раптом щось не заладиться. Що, коли ви знов

осліпнете? А чи вжалить вас що? Я ж краще будь-кого знаю

тутешнє довкілля. І порятую.

Еймос узяв чергову батарею і витиснув, витрусив начинку з

чохла. А та батарея вся в якійсь зеленаво-жовтій брудяці.

— Голден говорив про інопланетян. Як про таких, що живуть, мислять, спілкуються й контролюють уми інших, — провадила

Елві. — Якщо це правда, то я могла б розмовляти з ними.

Задокументувати їх.

Еймос долонею стер брудяку з батареї й покосував на неї, зітхаючи. Тоді поклав її і взяв до рук іншу.

— Тут ми всі вимремо, — тихим, лагідним, благальним голосом

заговорила Елві. — Харчі в нас закінчуються. Ви виїдете в те

дике поле, проходитимете крізь цілу нову біосферу, якої ніхто

досі й у вічі не бачив. Там можуть бути такі істоти, які й не

снилися ні вам, ні мені. Перш ніж померти, хотіла б я все це

побачити.

Ось відкрито ще одну батарею. Ніякого бруду, але у повітрі

розлився ядучий дух розплавленого пластику, заходячи в ніс, в

очі. Еймос її й закрив.

— Вам потрібна електрика, щоб привести в рух цей візок, —

урешті сказала вона. — Якщо я розкажу вам, як її добути, ви

візьмете мене з собою?

Еймос обернувся до неї і так на неї подивився, ніби вперше її

побачив. Поволі його уста розтяглися в усмішку.

— Маєте щось розповісти мені новенького, докторесо?

Елві стенула плечима.

— Отой інопланетянський штучний місяць їхньої оборонної

мережі, котрий збив шатла з термоядерним приводом і ще збив

той скид із акумуляторами та батареями, він пропустив харчі й

ліки. А ще він не знищує хмар, попри те, що в них живе маса

організмів, що складаються з непростих органічних сполук.

Йому байдуже до хімічної енергії всередині сполук. «Росинант»

міг би скинути вам джерело хімічного палива. Скажімо, ацетилен. Є ж там у вас, нагорі, баки з ацетиленом?

— Чорт, я й тут маю ацетилен! Але ж ці візки не на