Михайло Юрійович Відейко - Історія цивілізації. Україна. Том 1. Від кіммерійців до Русі (Х ст. до н.е. — ІХ ст.)

було перетворити на напівзалежне від імперії і водночас напівсоюзницьке населення. Водночас і хозари були неспроможні й через те не прагли встановити контроль над гірським і приморським Кримом. Це, разом із широкою міжнародною обстановкою, у контексті якої візантійці та хозари були союзниками проти арабів, підштовхувало Візантію до укладання з ними в Криму мінливих і водночас доволі стабільних союзницько-данницьких відносин.

За таких умов військова стратегія лишалась попередньою — триматися укріплень на узбережжі і за можливості зберігати військову присутність в досяжних укріпленнях гірського Криму. Попри занепад і навіть тимчасове припинення життя на кількох пам’ятках регіону, нема підстав вважати, що імперія повністю втратила контроль над фортецями Південно-Західної Таврики. Навпаки, на пам’ятках простежується тяглість і спадкоємність місцевих мешканців, тоді як усі нові поселення прибульців засновуються винятково на вільних, ніким не зайнятих землях. Не зафіксовано жодного випадку, коли б вони виганяли когось із обжитих місць. Випадки ж фіксації будівельної активності хазар на окремих візантійських пам’ятках Криму обумовлені або недосконалою методикою визначення культурної приналежності споруд, або запозиченнями будівельних прийомів чи частковою інфільтрацією прийшлого населення, або ж, нарешті, тимчасовою окупацією окремих укріплень хазарськими гарнізонами, як це було, наприклад, на Мангупі, Ескі-Кермені чи Каламіті. Цікаво, що саме в цей час, у VIII ст. джерела згадують кира Готії, в якому, судячи з контексту, можна вбачати візантійського ставленика, ймовірно, з місцевої варварської верхівки, який мав представляти візантійську владу в регіоні.

Загалом можна дійти висновку, що дальній, зовнішній захисний контур у Південно-Західному Криму зазнав суттєвої деформації і трансформації, але загалом впорався зі своїм головним завданням — убезпечити приморські міста й містечка від нападу ворогів зі степу. Закладена у другій половині VI — на початку VII ст. візантійська оборонна система гнулась, але не ламалась, на відміну від збройної експансії Хозарського каганату в останні два десятиліття VIII ст., яка швидко зійшла нанівець. Степова держава була неспроможна налагодити конкурентоспроможну візантійській військово-стратегічну модель конт­ролю над приморською і гірською частинами півострова. З огляду на це невдовзі візантійці оговтались і повернули втрачене, скориставшись вдалими для них зовнішньополітичними умовами, коли угорське вторгнення позбавило Хозарський каганат можливості контро­лювати кримські володіння.

Упродовж середини 830 — початку 840-х рр. візантійський уряд створив у Криму фему Кліматів, вже на початку 850-х р. перейменовану на фему Херсон. Поширення на Кримський півострів фемного устрою, який вже добре зарекомендував себе у військовому плані, засвідчує наявність тут умов, необхідних для функціонування цієї адміністративно-територіальної одиниці. Як можна припустити, вони полягали, зокрема, й у можливості організації захисту феми силами місцевого стратіотського війська, яке комплектувалось з місцевих вільних селян-общинників. Судячи з усього, до середини ІХ ст. процес християнізації і візантинізації гото-аланської спільноти Південно-Західної Таврики зайшов доволі далеко, і, зберігаючи певну ентнічну специфіку і мовні особливості, колишні «варвари» вже цілком могли підпадати під визначення провінційних ромеїв. За своїм же складом, майновим і соціальним становищем вони й раніше, у VI–VII ст. цілком нагадували візантійських селян-общинників VIII–ΙΧ ст. Саме в цей час, до Х ст., в окремих укріпленнях гірського Криму, таких, як Ескі-Кермен, Тепе-Кермен, Бакла відбувається щільна забудова городищ садибами, а самі пам’ятки набувають рис «малих міст». Археологічні дослідження засвідчують, що матеріальна культура місцевих мешканців є одним із варіантів тогочасної провінційно-візантійської культури з дуже високим ступенем візантинізації.

За таких умов створення феми виглядає цілком логічним кроком, позаяк відтепер вже можна було завершити перехід від федератсько-союзницької системи стосунків з мешканцями Кримської Готії до інкорпорації їх до складу візантійської спільноти на правах вільних прикордонних селян-стратіотів. Як видається, з другої половини ІХ — впродовж Х — першої половини ХІ ст. їх цілком можна порівняти з акритами — селянами-вояками, які мешкали у прикордонних районах Малої Азії. Показовим у контексті цих спостережень видається наявність у керівному складі феми Херсон турмарха Готії — спеціального посадовця, другої особи після очільника феми стратига. Відомі дві печатки чиновника з такою посадою, датовані другою половиною Х ст. Турмархи призначались у прикордонні округи і були комендантами тієї частини феми, де розміщувалась турма, і одночасно командирами великого військового підрозділу, розквартированого тут. Знахідки печаток не лише переконливо засвідчують, що принаймні з другої половини Х ст. Готія була окремим військово-адміністративним регіоном феми Херсон, але й дозволяють обґрунтовано припустити наявність під командуванням місцевого турмарха значного військового загону, розміщеного у межах Південно-Західної Таврики. Ймовірно, має йтися про кількість у межах 2–3 тисяч вояків, яку можна порівняти зі згаданими Прокопієм Кесарійським трьома тисячами готів-федератів, кримських союзників імперії у середині VI ст.

Отже, до від моменту появи в Криму в другій половині ІІІ ст. до Х ст. готи разом з аланами, включені до імперської оборонної системи в Криму, зазнали кардинальної еволюції, пов’язаної зокрема й з етапами воєнної політики Римської, а згодом Візантійської імперії в регіону. Спочатку, впродовж останньої чверті ІІІ — початку VI ст. стосунки з ними стихійно набувають характеру союзницьких, серед них активно поширюється християнство. На другому етапі, середині VI — на початку VII ст. вони остаточно перетворюються на федератів імперії, і водночас фактично завершується їхня християнізація. Це призводить до дедалі активнішого культурного зближення варварських етносів як між собою, так і з провінційними ромеями.

Третій етап візантйської політики щодо Південно-Західного Криму припадає на VIII — першу третину ІХ ст. У цей час, ймовірно, було здійснено спробу створити у регіоні певну прикордонну адміністративно-територіальну одиницю на чолі з киром Готії. Можливо, саме відповіддю на це стало захоплення Хозарами Доросу, Ескі-Кермена і Каламіти. Можливо також, спроба зазнала поразки зокрема й через незавершеність процесу візантинізації місцевого населення. Достатньо згадати, з якою легкістю, за свідченням Житія Іоанна Готського, кир, його архонти і народ перекинулись на бік хозарів.

Нарешті, четвертий етап, який охоплює середину ІХ — середину ХІ ст. позначений перетворенням раніше напівпідконтрольного імперії гірського регіону Південно-Західної Таврики на звичайну частину імперії у складі феми Херсон. Можливо, про збереження певних елементів її специфіки свідчить відмова від назви фема Кліматів і, ймовірно, від розміщення її центру в гірському Криму на користь більш надійної дислокації стратига у Херсоні і, відповідно, обрання назви фема Херсон. Можна припустити, що створення з центром, приміром, у Доросі, було пов’язане з низкою логістичних складнощів і потенційних проб­лем, зокрема й у відносинах із місцевими мешканцями. Це могло позбавити імперію можливості відповідного маневру у випадку їхньої нелояльності. Отже, вибір Херсона як резиденції стратига і виділення згодом, не пізніше другої половини Х ст., турми Готії як окремої військово-адміністративної одиниці був за таких умов доволі зваженим кроком.

Створена таким чином система виявилась цілком ефективною, дозволяючи Візантії вирішувати в цей час ті самі воєнно-стратегічні задачі, що й раніше — захист міських цент­рів південного узбережжя від степових кочовиків. Гірська Південно-Західна Таврика, перетворена на турму Готії у складі феми Херсон, дієво виконувала у такій захисній системі ті ж функції, що й країна готів Дорі у VI ст. Зміни ж, яких зазнавала ця система — виділення фем Боспор і Сугдея в останній третині Х ст. були обумовлені тимчасовими тактичними потребами реагування на зміни зовнішньополітичної обстановки (наприклад, похід київського князя Володимира на Херсон) і, можливо, розукрупнення збройних формувань з метою запобігання надмірній концентрації військової влади.

Останньою формою військової присутності у Криму став катепанат, який виник між 1059–1066 рр. шляхом об’єднання усіх візантійських володінь на Кримському півострові. Його створення, очевидно, було спричинене зовнішньою загрозою з боку половців, які саме з’явились