Гюнтер Грасс - Бляшаний барабан

найдужче люблю брати до рук ті зі своїх книжок, які багато років тому вислизнули від мене самі або які в мене відібрав читач. Тоді колись написане й видруковане слово знов оживає в голосі перед слухачами й молодими, від мови рано відвиклими, й сивими, але все ще невситимими. І чари знов і знов удаються. Так шаман у письменникові заробляє свій окраєць хліба. Йому, хто пише всупереч швидкоплинності часу, хто правдоподібно понавигадує сім мішків вовни, — йому вірять у тому, чого він не обіцяв: що далі буде...

Одначе як я став письменником, поетом, художником — і все це воднораз і на жахливо білому папері? Як доморосла зухвалість спромоглася підбити малого хлопця на таку примху? Адже стати митцем мені забаглося вже в років дванадцять. Це було в ті дні, коли вдома у нас, по сусідству з данцизьким передмістям Ланґфуром, починалася Друга світова війна. Але вибір на користь літератури взяв гору аж другого воєнного року, коли в часописі гітлерюгенду «Помагай!» я натрапив на спокусливу пропозицію взяти участь у конкурсі на найкраще оповідання. Переможцям там обіцяли призи. І я відразу заходився писати в чернетці свій перший роман. Під впливом сімейних обставин моєї матері він дістав назву «Кашуби», хоч дія його розгорталася не в прикрій сучасності нечисленного кашубського народу, що стаяв на межі зникнення, а в тринадцятому сторіччі, у добу міжцарів'я, за страшних часів без кайзера, коли на вулицях і мостах панували рицарі-розбійники й просто грабіжники і селянам, щоб обстояти власні права і якось собі зарадити, доводилося йти на крайнощі — самосуд.

Як я пригадую, після короткого опису економічного становища кашубських теренів у мене там відразу починалися пограбунки, а разом із ними й розбрат. Було передушено, зарізано, заколено й послано вироком таємних судилищ на шибеницю та плаху стільки люду, що наприкінці першого розділу всі головні й чимало другорядних персонажів виявилися мертвими, закопаними в землю або стали поживою для гайвороння. Та оскільки моє розуміння стилю не дозволяло мені того, щоб усі ті десятки й сотні покійників далі виступали в ролі духів і обернули роман на суцільне жахіття, то цю першу спробу довелося визнати невдалою і від слів «Далі буде...» безнадійно відмовитись; початківець, хоч і не назавжди й не на вічні часи, дістав виразне застереження надалі в своїх розповідях поводитися з вигаданими дійовими особами обачніше й ощадніше.

Та спершу я поклав собі вчитатися в самого себе. Робив я це в особливий спосіб: позатикавши пальцями вуха. Щоб було зрозуміліше, зауважу, що ми з моєю молодшою сестрою росли в тісноті, тобто в двокімнатному помешканні, не маючи не те що власної комірчини, а й узагалі бодай невеличкого власного куточка. Якщо розглядати цю обставину за великим рахунком, то особисто для мене в цьому була навіть перевага, бо так я рано навчився зосереджуватися в людському тлумі й гамі. Перебуваючи немовби під ковпаком, я цілковито поринав у книжку та її світ, і моя схильна до жартів мати, тільки щоб показати сусідці, що син нічого не бачить і не чує, міняла бутерброда, який лежав поряд із моєю книжкою і якого я час від часу надкушував, на брусок мила (гадаю, то був «Пальмолів»), і обидві жінки — щодо матері, то вона з неабиякою гордістю — спостерігали, як я, не відводячи погляду від книжки, хапав мило, кусав його й добру хвилину жував, перше ніж отямлювався й виборсувався з описаних подій.

Те рано набуте вміння зосереджуватися стає мені в пригоді й досі; одначе так самозречено, як тоді, я не читав уже ніколи. Книжки стояли в невеличкій шафці за шибками з блакитними завісками. Мати була членом клубу книголюбів. Романи Достоєвського й Толстого стояли там поряд із кількома кижками Гамсуна, Раабе й Вікі Баум. Була там і «Сага про Єсту Берлінґа» Сельми Лаґерлеф. Згодом чтиво собі я знаходив у міській бібліотеці. Проте перший поштовх дав мені, певно, все ж таки книжковий скарб моєї матері. Вона, ділова жінка, що добре вміла рахувати й торгувала в своїй бакалійній крамничці на руку ненадійним боржникам, любила все гарне, слухала по радіо оперні й опереткові мелодії, охоче вислуховувала мої багатонадійні історії, часто ходила до міського театру, а іноді брала з собою й мене.

Але ці ескізно окреслені характерні епізоди з мого життя, які відбувалися в тісноті міщанської обстановки і які я десятки років тому з епічною широтою змалював в іншому місці, скориставшись вигаданими персонажами, придатні лише для того, щоб допомогти мені відповісти на запитання: «Як я став письменником?» Здатність невтомно мріяти наяву, схильність до гри слів і гри словами, пристрасть брехати без будь-якої вигоди для себе, а лише через те, що описувати голу правду було б надто нудно, — одне слово, те, що його досить невиразно називають хистом, певна річ, було; одначе, що допомогло ще зовсім не сформованому таланту стати важким тягарем і глибше зануритись у життя, то це — оте стрімке вторгнення політики в сімейну ідилію.

Улюблений материн брат у других, родом також кашуб, у Вільному місті Данциг працював на польській пошті. Він часто навідувався до нас, був у нашій оселі бажаним гостем. Коли на початку війни поштову будівлю на Гавеліусплац довелося захищати від ополченців-есесівців, мій дядько виявився серед тих захисників, які капітулювали і яких за вироком воєнно-польового суду всіх розстріляли. Раптом цього дядька не стало. Раптом про цього дядька перестали — і то досить довго — згадувати. Там, де був він, зяяла порожнеча. Для всіх той чоловік ніби зник, але в мені він, мабуть, жив, непомітно жив багато років, протягом яких я в свої п’ятнадцять нацупив уніформу, в шістнадцять навчився боятись, у сімнадцять потрапив у полон до американців, у вісімнадцять вийшов на волю й подався торгувати на чорний ринок, зрештою опанував професію каменяра й скульптора, вступив до Академії мистецтв, писав і малював, малював і писав — скорохвацькі віршики, пусті, гротескові одноактівки. Так тривало доти, доки мене, того, хто мовби народився для естетичної насолоди, переповнив літературний матеріал. Під його завалами лежав похованим улюблений материн брат у других, розстріляний службовець польської пошти, і я — хто ж іще? — мав його знайти, викопати з могили й своєю розповіддю знову вдихнути в нього життя — життя під іншим ім'ям і в іншому образі, однак цього разу вже в романі, чиї спраглі до життя головні й другорядні персонажі впевнено пережили б багато розділів, а декотрі навіть дожили