Стефані Маєр - Господиня

накочує паніка. Нехай вона покличе мене на ім’я! Нехай скаже, де ми! Розплющить очі, щоб і я нарешті змогла побачити. Я мушу почути її голос — мій голос, м’який і лагідний.

Чекаю, а нічого не відбувається. Тільки я, тільки темрява.

Я силкуюся пригадати — і починаю ще більше хвилюватися. Може, Ванда мене знову заблокувала? Таке вже траплялося, знаю, хоча й не пам’ятаю коли. Але здається, того разу відчуття було не таким — я не панікувала в темряві. Тоді просто взагалі нічого не було.

Та й не думаю, що Ванда зі мною так учинила б. Адже ми любимо одна одну. Пам’ятаю, ми зізналися в цьому напередодні… не пам’ятаю. Намагаюся просіяти спогади…

Ми зізналися, що таки любимо одна одну… А тоді…

Попрощалися.

І в цю мить до мене, ясно й чітко, повернулася пам’ять, а з нею — і все решта. Відчуваю ліжко під собою, піт на шкірі, мурашки по тілу — адже ніч прохолодна. Крізь повіки пробивається червонувате світло. Я чую власне дихання. Чийсь голос стає дедалі гучнішим, мов хтось підкручує звук.

Але спогад гостріший за всі п’ять моїх чуттів. Не спогад — чистий біль.

Я не змогла її зупинити! Вона померла за мене, а я нічого не могла вдіяти. Нехай тепер я здатна напружити м’язи, стиснути руки в кулаки — запізно. Ванди більше немає. Вона врятувала мене, а я не врятувала її.

Голос стає дедалі гучнішим, але я не слухаю. Мені байдуже, що чиїсь руки лагідно розтискають мені кулаки. У спогадах я чую останні думки Ванди. Вони звучать як відлуння у голові — згадка про її голос. А її більше немає.

«Мені так лячно», — сказала вона.

У спогадах я знову переживаю її страх.

Я дозволила їй загубитися. Це моя провина.

Пам’ятаю, як вона вмовляла мене. Пам’ятаю, як вирішила померти, щоб жила я: адже вона не здатна жити за рахунок того, кого любить.

А що ж мені тепер робити — жити за рахунок неї? Ото такий щасливий кінець? Адже я — чудовисько, яке дозволило другові — найкращому другові — померти!

— Мел! Мел, я тебе кохаю. Мел, прокинься. Мел, Мел, Мел!

Голос Джареда. Він намагається прикликати мене, як Ванда прикликала господиню цілительки, як учила Кайла кликати Джоді.

Я могла б відповісти. Адже я повернула собі здатність розмовляти. Відчуваю, що язик у роті готовий слухатися мене. Відчуваю, що повітря в легенях готове виштовхнути слова. Якби я захотіла…

— Мел, я кохаю тебе, кохаю.

Ванда зробила мені подарунок, оплативши його срібною своєю кров’ю. Ми з Джаредом будемо разом, а вона зникне назавжди. Наче вона й так обох нас не урятувала!

Приймаючи її подарунок, я наживаюся на її смерті. Вдруге її вбиваю. З добровільної жертви я роблю навмисне вбивство.

— Мел, будь ласка! Розплющ очі!

Джаредова рука голубить мені щоку. Вуста його обпалюють мені чоло… Не хочу! Не такою ціною!

Чи хочу?

Якби я справді бажала врятувати Ванду, може, я б знайшла інший вихід? Адже вона придумала, як урятувати надокучливу шукачку. Бо дійсно хотіла. А я, напевно, ні — не хотіла врятувати найщирішого свого друга, от і не знайшла іншого виходу.

Може, саме це і називається убивством.

Прощаючись, Ванда плакала. Очі й досі припухлі й мокрі. І вдруге сльози починають котитися по скронях.

— Мел? Доку, сюди! Їй боляче!

Док іще в лікарні. Ось він швидко наближається до мене.

Очі й досі мокрі… Стривай! Скільки часу минуло? Кілька годин чи кілька хвилин? Може, я ще не запізнилася?

Я рвучко розплющую очі й бачу перед собою Джаредове обличчя — в очах його хвилювання, вуста розтуляються… Та він усвідомлює, що я його впізнала, і втрачає мову.

Я відштовхую його, і він, не готовий до такої реакції, відхиляється. Я сідаю в ліжку, роззираюся по кімнаті — шукаю слідів Ванди: блиску срібла, сплеску руху. Може, вона помирає десь зовсім поруч? Є бодай один шанс із ста, що я не запізнилася?

— Мел! — Джаред хапає мене за праве зап’ястя й тягнеться до лівого.

— Де вона? — шиплю я і, силкуючись вивільнитися, зіслизаю з ліжка. Звівшись на ноги, я не почуваю запаморочення. Може, я пролежала без тями зовсім не довго.

Джаред вражено витріщається на мене, але не випускає мого зап’ястя. На мить я зустрічаюся з ним очима, а тоді знову починаю божевільно роззиратися по Доковій печері, щаслива, що яскрава галогенова лампа і досі ввімкнена.

Але срібло, якого я так шукаю, ніде не зблискує. Його тут немає. Раптом очі наштовхуються на металевий предмет. Не такий блискучий, як хотілося б. Пласке гостре лезо.