Гомер - Іліада. Одіссея

280] «Не прожену я тебе з корабля, якщо так того прагнеш.

Йди вже до нас, - що маємо, тим і тебе почастуєм».

Мовивши це, узяв від чужинця він мідного списа

Й поруч поклав на поміст корабля, що хитався на хвилях.

Вийшов потому і сам він на свій корабель мореплавний,

285] Сів на кормі його й поряд тоді посадив біля себе

Теоклімена. Причали негайно гребці відв'язали.

А Телемах уже наглив супутців, звелівши їм швидше

Снасті кріпити, й вони наказу послухали радо.

Щоглу соснову піднявши, в гніздо посередині, в кінсель,

290] Вставили міцно й до переду линвами враз прив'язали

Та натягнули ремінням заплетеним біле вітрило.

Вітер попутний для них ясноока послала Афіна.

Буйно він віяв у чистому небі, щоб швидше до цілі

Міг допливти корабель по водах солоного моря.

295] Ось уже й Круни вони пропливли, й ясноводу Халкіду.

Сонце тим часом зайшло, і тінями вкрились дороги.

Подихом Зевсовим гнаний, минав корабель уже й Фею,

І богосвітлу Еліду, де плем'я епеян владарить.

До островів скелястих повів Телемах корабель свій:

30(1 Думав одно лиш - уникне він смерті чи зовсім загине.

Саме в той час Одіссей з свинопасом божистим в хатині

Сіли вечеряти, й інші мужі там вечеряли з ними.

Потім, коли уже голод і спрагу вони вдовольнили,

їх запитав Одіссей, перевірити хтівши Евмея,

305] Чи залишитись запросить в оселі своїй і гостинно

Буде й надалі приймати його, чи до міста спровадить.

«Слухайте, що я просити вас хочу, Евмею та інші

Товариші! Із світанком у город я маю податись

Жебрати, щоб тягарем не бути тобі й товариству.

310] Ти ж поясни мені все й провожатого дай, щоб надійно

Він допровадив мене. По місту ж і сам я вже буду

Якось блукати, щоб дав мені хліба й напитись хто-небудь.

Так би дійшов я й до дому, де жив Одіссей богорівний,

Звістку про нього приніс би самій Пенелопі розумній;

315] Може, там якось пробрався б і між женихів я зухвалих, -

Маючи стільки наїдків, дали б і мені вони їсти.

Я ж їм прислужувать став би, у чому вони побажали б.

Прямо тобі я скажу, а ти слухай і зваж на це добре:

З ласки Гермеса-посла, що людям у різноманітних

320] Справах і радість, і успіх, і славу дарує велику,

Смертний зі мною ніхто не зрівняється в жодній роботі:

Швидко розкласти вогонь, сухих на те дров нарубати,

Різати й смажити м'ясо, вино розливати по кубках -

Все, що на службі в заможних людина виконує проста».

з" З прикрістю ти йому так, свинопасе Евмею, промовив:

«Горенько ж ти моє, гостю! І звідки ця думка у тебе

Виникла в серці? Невже ти там зовсім загинути хочеш,

Що заманулось тобі в юрбу женихів замішатись?

Буйство-бо їх і зухвалість залізного неба сягають.

330] їм услуговують слуги нітрохи на тебе не схожі,

А молоді все, одягнені в гарні плащі і хітони,

Голови в них аж блищать від оливи й обличчя красиві, -

Ось хто вслуговує їм. Столи, відгембльовані гладко,

Аж угинаються в них від вина, і хліба, і м'яса.

335] Краще у нас залишайся. Нікого-бо ти не обтяжиш -

Ані мене, ані інших, що тут проживають зі мною.

А як повернеться врешті улюблений син Одіссеїв,

Сам він одягне і плащ, і хітон тобі, й інше одіння

1 спорядить, куди прагнеш ти серцем своїм і душею».

340] В відповідь мовив незламний йому Одіссей богосвітлий:

«О, якби став ти, Евмею, і Зевсові-батькові любим,

Як і мені, ти ж бо край моїм мукам поклав і блуканням!

Гіршого в світі нема за таке от життя мандрівниче.

Задля утроби проклятої безліч доводиться людям

345] Лиха терпіти - й блукання, і злидні, і всяке нещастя.

А що затримуєш ти мене тут, щоб я ждав Телемаха,

То хоч про матір скажи Одіссея, подібного богу,

Й батька його, на порозі-бо старості він їх покинув, -

Чи вони й досі живі ще під сонячним світлим промінням,

Чи повмирали уже і домують в оселі Аїда?»

В відповідь мовив йому свинопас, розпорядник пастуший:

«Щиро й одверто, мій гостю, все зараз тобі розповім я.

Й досі живий ще Лаерт. У своєму він домі всечасно

Зевса благає, щоб швидше узяв його душу із тіла.

355] Тяжко-бо журиться він і за сином своїм, що від'їхав,

І за дружиною мудрою, що йому смертю своєю

Смутку найбільш завдала і вкинула в старість дочасну.

З жалю за сином такою умерла вона жалібною

Смертю, що хай так віднині ніхто не вмирає з живущих,

збо Хто мені любий і щиру до мене любов виявляє.

Скільки жива ще була вона, хоч і журилася тяжко,

Стільки любив розмовляти я з нею й розпитувать часом,

Бо виховання й мені вона разом дала, і Ктімені,

Славній дочці довгошатній, між дітьми її наймолодшій.

365] Разом росли ми, й про мене лиш трошечки менш вона дбала,

А як вступили обоє у юність ми вельмижадану,

Видали в Саму її, і віно взяли незліченне,

Плащ, і хітон мені, й інше одіння дала її мати,

Пару сандалій прегарних, щоб ноги взувать, дарувала

370] І відрядила в село. Й ще сердечніш мене полюбила.

Нині цього я позбавлений. Але боги всеблаженні

Благословляють мене у справі, якою займаюсь.

З неї-бо їм я і п'ю, ще й людей достойних частую.

Від господині ж нічого привітного вже не почути

375] Ні у словах, ні на ділі відтоді, як лихо на дім наш

З тими зухвальцями впало. А слугам буває ж так мило

Порозмовлять з господинею, в неї про все розпитати,

Випити в неї й поїсти, ще й в поле нести із собою

Річ, від якої звичайно радіє у челяді серце».

380] Відповідаючи,