Брендон Сандерсон - Слова променистого ордену, Брендон Сандерсон

class="calibre_7">— Час завершити цю битву з алеті, — гучно оголосила командувачка. — Хто з вас ладен піти за мною, щоб покласти їй край?

Юрбою прокотилося мугикання в Ритмі рішучості. Ешонай не чула, щоб хоч один із присутніх налаштувався на Ритм сумніву. От і чудово.

— Кожному охочому долучитися доведеться прибрати буремну подобу, — гукнула командувачка, і її слова розійшлися лавами.

Знову мугикання в Ритмі рішучості.

— Я пишаюся вами, — промовила Ешонай, — але накажу Буремній дивізії зробити обхід, щоб кожен особисто підтвердив свою згоду на трансформацію. Якщо хтось із присутніх не бажає трансформуватися, мені стане відомо про кожен такий випадок. Це ваше право й ваше рішення — примушувати я нікого не стану — але мені треба знати.

Вона глянула на буремноподобних, і ті, віддавши їй честь, розійшлися, пересуваючись бойовими тандемами. Ешонай відійшла і, склавши руки на грудях, дивилася, як вони почергово обходять кожен підрозділ. У голові лунали нові ритми, але вона трималася подалі від Ритму примирення з його дивними зойками. Опиратися своїй новонабутій подобі не випадало: очі богів стежили за нею надто пильно.

Неподалік зібрався гурт солдатів, чиї обличчя під затверділими панцирами мали знайомий вигляд, а в бородах чоловіків пишалися шматочки вплетених самоцвітів. Її власний підрозділ — колишні друзі.

Ешонай не могла до пуття пояснити, чому не залучила їх для першої ж трансформації, а назбирала натомість дві сотні бійців із різних підрозділів. Їй були потрібні слухняні, але не надто розумні солдати.

А Т’юд і її колишні підлеглі… вони знали командувачку надто добре. І ставили б запитання.

Незабаром їй доповіли, що з-поміж сімнадцятитисячного війська лише жменька слухачів відмовилася від потрібної трансформації. «Відмовників» зібрали на плацу.

Доки командувачка розмірковувала над наступним кроком, підійшов Т’юд — високий та з міцними кінцівками. Крім двотижневого перебування в шлюбній подобі (разом із Байлою), він завжди носив воєнну й тепер замугикав у Ритмі рішучості — за його допомогою вояки демонстрували готовність виконувати накази.

— Ешонай, мене це непокоїть, — сказав Т’юд. — Невже трансформуватися потрібно аж стільком із нас?

— Якщо не трансформуємося, — відповіла вона, — ми покійники. Люди нас знищать.

Той так само замугикав у Ритмі рішучості — демонструючи, що вірить почутому — але в очах у нього, схоже, прозирало зовсім інше.

Повернувся Мелу, один із буремноподобних і, віддавши честь, доповів:

— Генерале, підрахунок завершено.

— Чудово, — промовила Ешонай. — Перекажи у війська, що те саме треба зробити з кожним містянином.

— З кожним? — охнув Т’юд у Ритмі занепокоєння.

— У нас обмаль часу, — пояснила командувачка. — Через свою бездіяльність ми можемо змарнувати нагоду виступити проти людей. Залишається ще дві великобурі, й мені треба, щоб, доки вони налетять, кожен доброволець у місті підготувався прибрати буремну подобу. Ну а хто не схоче… що ж, це їхнє право. Але таких потрібно зібрати докупи, щоб не заплутували загальну картину.

— Слухаю, генерале, — відчеканив Мелу.

— Стрій тримайте щільний, як у розвідці, — сказала Ешонай, указуючи на міські райони. — Обходьте вулиці й рахуйте кожного містянина. Щоб було швидше, залучіть і звичайні підрозділи. Пояснюйте простим слухачам, наче ми намагаємося з’ясувати, скільки сил зможемо виставити на битву, яка насувається. А солдати нехай поводяться лагідно і співають у Ритмі примирення. Охочих трансформуватися збирайте в центрі, а тих, хто не згоден, присилайте сюди. І то під конвоєм — щоб не заблукали.

Доки Мелу передавав її слова і відряджав загони виконувати наказ, Т’юд повернувся до свого підрозділу, а до командувачки підступила Венлі.

Інспектування подоб проводили що пів року: встановлювали їхню кількість і перевіряли, чи немає перекосу. Вряди-годи доводилося шукати охочих стати шлюбувальниками або трударями. Але найчастіше бракувало вояків.

Тож солдатам таке заняття було знайоме, й вони залюбки взялися виконувати отримані розпорядження. Після багатьох років війни бійці звикли чинити, як велено. Багато з них потерпали від тієї ж депресії, що й цивільні — просто в армійців вона виявляла себе в кровожерності: вони просто рвалися в бій і, певне, кинулися б за наказом командувачки навіть у лобову атаку на бівуак удесятеро численніших людей-ворогів.

«П’ятірка, вважай, розв’язала мені руки, — подумала Ешонай, а з міста тим часом потяглися перші незгодні, яких конвоювали солдати. — Я багато років мала абсолютну владу над нашими арміями, й кожного слухача, у якому жеврів хоч натяк на войовничість, віддавали в солдати — мені».

Трударі скоряться: така їхня натура. Багато спритників, які ще не трансформувалися, орієнтуються на Венлі — адже більшість із них сподівається стати вченими. Шлюбувальникам буде байдуже, а нечисленні тупаки — надто безмозкі, щоб опиратися.

Тож місто у неї в кишені.

— Шкода, але доведеться їх убити, — промовила Венлі, спостерігаючи, як збирали докупи незгодних, що перелякано тулилися одне до одного, попри лагідні співи солдатів. — Твої люди з цим упораються?

— Ні, — відповіла Ешонай, хитаючи головою. — Якби ми втнули таке просто зараз, багато хто опирався б. Тож доведеться зачекати, доки всі мої солдати трансформуються. Тоді вони не стануть сперечатися.

— Яка розхлябаність! — кинула Венлі в Ритмі злості. — А я гадала, вони віддані тобі…

— Не смій ставити під сумнів моїх рішень! — гиркнула Ешонай. — Містом керую я, а не ти.

Сестра принишкла, але так само мугикала в Ритмі злості. Венлі ще спробує перехопити в неї владу. Неприємне відкриття — як і те, наскільки сильно сама Ешонай хотіла її зберегти. Це було на неї не схоже. Зовсім не схоже.

«Я взагалі сама не своя. В мене таке відчуття…»

У свідомості забушували нові ритми, й думки Ешонай звернулися до гурту солдатів, що саме підволік якогось крикуна. То був Абронай, член П’ятірки. Вона мала б здогадатися, що з ним будуть проблеми: він надто легко зносив шлюбну подобу, не відволікаючись раз по раз на стороннє.

«Трансформувати Аброная було б небезпечно, — подумала Ешонай. — У нього надто добре самовладання».

Буремноподобні підтягли його до командувачки, і той закричав їй просто в обличчя:

— Це нечувано! Слухачами керують постанови П’ятірки, а не воля однієї особи! Хіба ви не бачите, що ця нова подоба заполоняє її?! Ви всі збожеволіли! Або… або й гірше…

Це було неприємно близько до істини.

— Відведіть його до таких самих, як він, — наказала Ешонай, махнувши рукою в бік групи незгодних. — А що з рештою членів П’ятірки?

— Вони погодилися, — відповів Мелу. — Подекуди неохоче, але зголосилися.

— Приведіть сюди, до незгодних, ще й Зулн. У тому, що треба зробити, на неї не можна покластися.

Вояк без зайвих запитань поволік Аброная туди, де на великому плато, яке утворювало тренувальний майданчик, зібрали, певне, з тисячу «відмовників» — незначну й тому прийнятну кількість.

— Ешонай… — Цей спів пролунав у Ритмі занепокоєння. Командувачка обернулася й побачила перед собою Т’юда. — Не подобається мені те, що ми робимо.

От халепа! Вона так і знала, що з ним будуть проблеми. Ешонай узяла колишнього підлеглого за плече і відвела його осторонь. Під акомпанемент каміння, що скреготіло під сабатонами, у голові крутилися новонадбані ритми. А щойно вони опинилися наодинці — досить далеко від Венлі та решти — Ешонай розвернула Т’юда до себе і глянула йому просто у вічі.

— Кажи все як є, — промовила вона в Ритмі роздратування, який обрала для нього з-поміж звичних, колишніх.