Віккі - Східна троянда. Таємниці королівство, Віккі

— Ти знаєш, що твої вчинки мають наслідки.

— Ти—шейха-принцеса, і повинна поводитися так, щоб люди бачили в тобі приклад для наслідування.

— Ти бачила гнів головної королеви—вона перша дружина і все бачить.

— І без вагань може вигнати нас за непокору.

Сорайя опустила погляд, її губи ледь помітно здригнулися.

— Ти говориш про мене і ту бідолаху… — зізналася вона, відчуваючи, як слова ніби застрягли у горлі.

— Я не змогла стриматися, матір.

— Я не могла бачити, як вона запитує про нашого принца Руслана, мого зведеного брата.

— Мені здається, що весь цей світ руйнується.

Маріама важко зітхнула і підвелася.

Вона підійшла до доньки і поклала руку їй на плече.

— Ти не одна у своєму горі, моя дорога.

— Але ти повинна навчитися прощати і відпускати.

— Любов—це не лише бути з тим, кого хочеш, а й уміти відпустити, коли потрібно.

— Якщо ти хочеш стати королевою Кувейту, ти повинна навчитися прощати тих, хто завдає болю, і шукати шлях до миру.

Сорайя відчула, як її серце стислося.

Вона розуміла, що не може просто так взяти і відпустити свої почуття.

Але вона знала, що не може втратити свою силу, честь і гідність через одного чоловіка.

— Я постараюся, — прошепотіла вона, хоча слова давались їй важко.

— Я не хочу бути слабкою.

Маріама усміхнулася, хоча її погляд залишався сповненим турботи.

— Ти вже сильна. Але ти повинна навчитися бути сильною у спокої, а не в гніві.

— Ти навчишся цьому, і світ відкриється перед тобою.

Катя сиділа на ліжку, оточена розкішними тканинами, але все навколо здавалося їй чужим.

У її серці була порожнеча.

Вона не могла зрозуміти, як усе це сталося.

Весь її світ зруйнувався в одну мить.

Сльози, мов темні краплі дощу, котилися по її щоках.

Її серце розривалося від болю.

Вона не могла повірити, що Руслан пішов.

Він був її опорою, її світлом у цьому жорстокому світі.

Але тепер його не було.

Він залишив її, і вона не знала, як жити далі у цьому величезному, холодному світі без нього.

Спогади про всі моменти їхнього спілкування нахлинули, коли їхні душі перепліталися, коли здавалося, що все можливе, що любов і віра можуть здолати будь-які перешкоди.

Але зараз, коли його не було поруч, її світ руйнувався.

Катя закрила обличчя руками, намагаючись заглушити ридання, але сльози продовжували литися, немов потік.

Вона не знала, що робити.

Все, що вона колись знала і любила, тепер здавалося далеким і недосяжним.

До кімнати увійшла її мати.

Її погляд був сповнений співчуття, але слова були м’якими і обережними.

— Дорога, ти повинна заспокоїтися. Ти не одна. Я з тобою, і ти сильна. Ти впораєшся з цим, — сказала вона, сідаючи поруч і беручи Катю за руку.

Катя підняла очі, сповнені болю і непорозуміння.

— Мамо, як я можу жити без нього? Він пішов назавжди, і я... я навіть не встигла сказати йому, як сильно його люблю. Я втратила все.

Мати тихо зітхнула і притиснула доньку до себе, немов намагаючись передати їй свою силу.

Вона знала, що Катя переживає важкий момент, але також розуміла, що в житті завжди є місце для нового початку.

— Іноді життя підкидає нам випробування, але ми повинні рухатися вперед, навіть якщо біль не минає.

— Ти знайдеш свій шлях, і, можливо, це випробування стане лише частиною великої історії твого життя.

— Ми не можемо змінити минуле, але можемо обрати, як жити далі.

Катя заплющила очі, і в її думках знову виник образ Руслана.

Але мати була права.

Якщо вона хоче бути сильною, якщо вона хоче йти вперед, їй потрібно навчитися відпускати минуле.

Хоча усвідомлювати це було боляче.

— Я постараюся, мамо. Але мені так важко.

— Я знаю. Але ти не одна, і ти ніколи не будеш одна. Ми всі поруч, — м’яко сказала мати, продовжуючи обіймати доньку.

Сльози не покидали Катю, але в її душі почало зароджуватися розуміння:

Життя буде йти, і вона повинна навчитися жити з цим болем.

Можливо, одного дня вона знову зможе кохати.

Але зараз їй потрібен час і підтримка тих, хто поруч.

Королева Олена сиділа у своєму кабінеті, занепокоєно вдивляючись у синів—шейхів-принців Тимофія і Діму.

Вони тільки-но повернулися з важливою звісткою.

— Матір, ми думаємо, що Руслана викрали.

Олена завмерла на мить, її погляд похолоднів від тривоги.

— Викрали? Ви впевнені?

Тимофій поглянув на Діму, а потім твердо промовив:

— Ми не можемо сказати точно. Але є дещо, що нас насторожує.

— Брітні стояла біля його кімнати тієї ночі, коли він зник.

— Ми підозрюємо, що вона якимось чином причетна.

Олена стиснула губи, обмірковуючи це.

— Якщо це правда, я негайно викличу поліцію. Принц Руслан буде знайдений, якщо його справді викрали.

Її очі блищали рішучістю.

— Я не дозволю, щоб мій син зник безслідно.

Вона викликала служницю Амиру, і коли та увійшла, королева наказала:

— Амиро, ти будеш слідкувати за Брітні. Дізнайся, що вона приховує, і доповідай мені.

Служниця поклонилася, без слів прийнявши наказ, і тихо залишила кабінет.

Тимофій і Діма також поклонилися матері перед тим, як піти, а їхні обличчя відображали надію.

Тепер вони знали, що є шанс з’ясувати правду.

Можливо, Руслан не втік, а справді був викрадений.

А таємниця Брітні незабаром розкриється...

 

Раптом до зали увірвалася колишня королева Фейза—розлючена та стривожена рішенням Олени про вигнання Самії.

Вона не могла стримати свого гніву.

— Як ти посміла вигнати мою служницю Самію?! — вигукнула вона, її очі палали обуренням.

— Вона не просто служниця, а та, хто має право бути тут, серед нас! Вона була частиною цього дому, частиною нашої родини!