Марлон Джеймс - Коротка історія семи вбивств

’наю.

— Рен-Доґу?

Рен-Доґ дивиться на мене і каже:

— М-60.

— Так, М-60. Кожен у цій групі вибирає собі автобус і зупинку. Першого пасажира — чоловіка або жінку — він знімає пострілом. Якщо на смерть, то здобуває бонус.

— Це мене має налякати?

— Ти ба, босе: схоже, хтось відростив собі яйця, — каже Свинячий Хвостик.

Я дивлюся на чоловіка з «дредами», схожими на свинячі хвостики; на чоловіка в майці, що робить сік; чоловіка в костюмі з шовку, що нагадує м’яту атласну штору, але з його нагрудної кишені стирчить біла шматина (бо, схоже, мама в дитинстві не навчила його, як складати хусточку квадратиком) — і мені здається, що це якийсь сюр. Ні, навіть не сюр — цілковитий безум.

— А ти нахабнієш, — каже Рен-Доґ.

— Ні, я дуже наляканий.

— Послухай...

— Ні, ти послухай. Мене вже дістало, як ви розігруєте з себе крутих, наче в довбаній комедії. Приперлися в мій дім, готуєте сік, намагаєтеся вести розмову, щоб здаватися інтелігентними злочинцями, поводитеся, наче в кіно, хоча насправді ви просто зграя відморозків, що вбиває жінок та дітей. Мені начхати, що ви там читаєте. Мені плювати на те, які ви там розумні. І мені насрати на ваш свіжовичавлений сік. Як і на те, що я завалив найкрутішого гангстера, якого тільки міг породити ваш бомбоклатський острів. Чому б вам краще не зробити те, за чим ви прийшли? Кінчайте вже. Що менше вашого лайна я почую, то ліпше мені буде. Робіть свою справу і валіть з мого дому, щоб сусіди могли викликати поліцію. І заберіть із собою свої довбані фрукти — я не люблю сік.

— Твоя правда, — каже Юбі. — Не це тебе мало налякати. Коли я хочу когось налякати, я не балакаю. Рен-Доґу, займися цим мудилом.

Сім

  о що все-таки хотів сказати Пітер Нессер? — Джосі Вейлз ходить кружма по камері. Коли він зникає в темному кутку, я напружено чекаю, що він з’явиться звідти з якимось поганим сюрпризом. Якщо не зі зброєю, то із затонкою, яку метне мені прямо в око. І так відбувається щоразу, коли він ховається в тінь. Він повільно проходить повз ґрати, не зводячи з мене погляду, поки не доходить до кутка, тоді повертає і йде вглиб, і невдовзі зникає під косою тінню. Потім він замовкає, і неможливо відстежити, чим він там займається, в темряві. Не чути навіть кроків. Часом він начебто завмирає, і закрадається напружена думка: що ж він там робить? До чого готується? А коли знову виринає на світло, серце тривожно підстрибує. І так відбувається щоразу. Не пам’ятаю точно, але хтось мені говорив, який лев більш небезпечний: поранений чи той, що у клітці.

— Хотів, та так і не сказав, — засцяв. А чого це тебе став раптом цікавити Пітер Нессер? Ти ж сам говорив, що не бачився з ним одинадцять років? Він, до речі, лише шостий із числа тих, хто приходив до мене на цьому тижні. Нині всі хочуть знати, що я робитиму, якщо мене відправлять в америкосівську буцегарню. Їм раніше треба було дбати — про те, як не допустити, щоб я потрапив за ґрати. Кумедно, всі начебто вже вирішили, що америкосівський суд неодмінно визнає мене винним. Як тобі це? Щойно правосуддя янкі постукало у двері, всі відразу забили на Джосі: мовляв, розгрібай усе сам. А тепер, коли стало ясно, що нічого не владналося, всі кинулися розгрібати самотужки — щоб одмиться.

— Тобто?

— Тобто дехто, як і раніше, шукає зручний спосіб мене прикінчити. Раз чи два вони вже намагалися. А може, три, ні — чотири. З четвертим мої люди розібралися тут минулого тижня. Вони мені про це навіть не сказали, поки хтось з охоронців, що пішов посцяти, не наткнувся в унітазі на голову того гівнюка. Тут досі не можуть зрозуміти: як голова в’язня потрапила в нужник охорони? Що ж до охорони, то це справжні вилупки. Перший тепер сере через трубку, а другий після того як, підібравшись до моєї камери, продірявив кулями порожній матрац, зразу ж став удівцем, а через два дні дізнався, що міг стати батьком.

— Прокляття, hombre.

— Дехто забуває, для чого вони сидять у верхах і хто їх туди пропхав.

— Ти так кажеш, наче тобі хтось щось винен.

— Вони мені справді винні. Й усі підряд. Я дав цій країні цей довбаний уряд.

— Той уряд більше не уряд. І ніхто тобі, Джозефе, нічогісінько не винен. Ніхто тебе не смикав за рукави, ніхто не зупиняв, коли ти вдавав із себе Тоні Монтану[572]. Усіх влаштовувало дивитися в інший бік, поки тобі не вдарило в голову перестріляти тих довбаних нариків на «точці». І ти зробив це без будь-якої причини, може, просто через те що хтось наступив на твої начищені штиблети. Ти вже отримав усе, що тобі були винні, ще й сторицею. Ти сам собі напартачив, зрозумів? Насрав у власну кишеню.

Він знову ховається в темряву. Я чекаю його повернення, прислухаючись до його кроків. Він виходить з тіні — з розправленими плечима, груди вперед, аж наче вищий на зріст. Це не той Джосі. Інакший Джосі.

— Хто жалітиме якогось там обдовбаного нарика?

— Ніхто. А от його вагітну подружку? Це дещо інше. У «Нью-йоркері» про неї ціла стаття. Джозефе, хіба це не схоже на твій фірмовий почерк? Убивати вагітних дівок?

— Пішов ти!

— Стильно, справжній дон над донами. Ватаг банди ямайців, девіз якої — нащо-вбивати-одного-hombre-коли-можна-перестріляти-весь-квартал. Град куль. «Шторм-група» штормить. Просто клас.

— Цих хлопців, босе, такими зробив ти, а не я. На варто створювати чудовисько, а потім вити, яке воно страшне.

— Чуваче, коли ми з тобою приятелювали, деякі з тих хлопців ще ходили пішки під стіл. Тож вони не на мене схожі.

— Ти знаєш, скільки в мене часу йде на перевірку їдла?

— Що? Що ти...

— Двадцять хвилин, тричі на день. Запитай у щурів. Щодня я кидаю їм шматок і дивлюся, зжеруть вони його чи ні. І щодня чекаю, чи один з них не здохне. Щодня я відриваю шматочок від кожного банана, роздивляюся кожну зернину рису; кожен пакетик соку я смокчу крізь зуби, щоб не ковтнути товчене